Юрій Володимирович Покальчук - Паморочливий запах джунглів

Є затишний в Батавії дім, він стоїть на схилі крутім, але рівно опівночі знов волоцюга туди зайшов…

Я купив підручник індонезійської мови і словник ще у Москві перед відльотом і вже в літаку почав учити нову мову.

Вона була доволі проста. Писали латиною. Множина, коли два рази скажеш якесь слово – «друг-друг», буде – друзі, і так далі. Слово «товариш» звучало «судара», що відповідало російському «сударь», якісь слова були трішки знайомі з мови гінді, яку я вивчав в університеті, щось було із санскриту, який я теж вчив, і врешті за три місяці я розмовляв вільно побутовою індонезійською мовою і увійшов у місцеве життя.

Але по-своєму.

Саламат пагі, Індонезія! – Добрий день, Індонезіє!

Однак згодом виявилось, що на Яві була й існує й досі своя власна яванська мова, а сьогоднішня індонезійська, дуже близька до малайської, привнесена сюди з Малайї. Індонезія пережила чимало різних навал і завоювань чужоземцями. Це був і малайський період, й індійський, і китайський, і японський, а пізніше ще й голландський. Різного роду зміщення мовних пластів народили індонезійську мову, яку всі знають. Але яванці, особливо в селах, говорять вдома по-яванськи. Так само, як і на інших островах говорять мовами свого острова. Індонезія – четверта у світі країна за народонаселенням, і є країною островів. Їх в Індонезії понад тринадцять тисяч.

І знамениті через Міклухо-Маклая (українця за походженням) папуаси з Нової Гвінеї – також індонезійці.

По Джакарті ми ходили ще купкою – ті, хто приїхав, – і повільно освоювались.

Джакарти насправді дві.

Одна – це великі будинки, майже хмарочоси, асфальтовані вулиці, широкі проспекти, майже нема зелені. Просто велике південне місто, в якому з екзотики – тільки смагляві люди з розкосими очима.

Але трохи далі за умовноєвропейською частиною міста починається інша, народна Джакарта, яка скаладається із соток маленьких сіл-кампунгів, де люди у малесеньких будиночках з пальмовими і бамбуковими стінками, де ущерть зелені і худеньких коричневих тіл, які метушаться навколо власних осель.

Джакарта – схожа на Амстердам великою кількістю каналів і мостів. Це теж місто багатьох островів.

Вдень – робота, спека, пилюка і піт. А вночі всі ці люди виповзають так чи інакше на канали і миються, перуть, діти купаються і радісно верещать, плескаючись на воді, як ускрізь. Вода – це життя.

Інше життя.

Тут, як ускрізь в Індонезії, все пливке, все текуче, переплітається і переливається одне в одне, все ковзає і гнеться, набираючи химерних ліній, опуклостей і форм.

Немає межі міста, села є прямим його продовженням, і тут вже панує волога зелень дерев, неймовірне рослинне божевілля, гудіння дерев, шурхотіння листя, гамір коричневих вод каналів, які здіймають на них білу піну.

А за тиждень я опинився в Сурабаї – великому мільйонному порті, другому місті в Індонезії після Джакарти, хоч й одному з найбідніших міст країни.

І тут я прожив понад півроку.

Сурабая – наступні за Джакартою морські ворота Індонезії. Тут багато вихідців з інших країн – китайці, араби, є й давня єврейська колонія, є й інші.

Їх, однак, на вулицях не дуже помітиш. Переважає майже суцільна маса коричневих тіл індонезійців.

Сурабая, колишня військово-морська база голландців, зберегла типові риси давнього колоніального міста. Є кілька широких проспектів, на яких стоять багатоповерхівки, майже хмарочоси, є квартали з багатими приватними будинками, з вілами й готелями. Але тут вчувається якась фальшива розкіш, несправжність. Бо більшість населення Сурабаї живе в кампунгах – приміських селах, які зливаються з центральною частиною кожного міста.

І там мені й було найцікавіше, бо там вирувало справжнє, природне життя.

Нас вивезли на військово-морську базу і сказали – отут будете жити, на роботу з бази нікуди, вам нічого робити в місті – там брудно і шумно. Заробляйте гроші – купите собі машину!

А з бази – нікуди! Ось поїхали на екскурсію всі разом – подивились! І все тут!

Що завгодно я можу витримати, але не брак свободи, не тупий наказ – нікуди, коли я попередніх чотири роки в Пітерському універі вчив азійські культури і мови.

Я пробував пояснити – що мені треба все бачити, що це мій фах!

– Ні! І все! Сидіть на базі!

Насеру матері!

Совєтська влада насправді хоч була й жорстока, але пряма і дурнувата, як пень. І його можна було доволі легко обійти, як добре подумати, часом переступити, часом трохи зачекати, доки життя саме не обведе тебе довкола того пня. Головне не втелішитися головою в корч, аби лиш трохи вбік, а там – як Бог дасть, то свиня може і не з'їсть. І отакої.

Тому надурити цю владу було просто завданням, необхідністю чи не обов'язком кожного, хто хоч трохи щось тямив у житті. А якщо в когось ще була краплина циганської крові в жилах, то вже сам Бог велів!

Я швидко зазнайомився з обслуговуючими нас, советських військових і перекладачів, слугами, які всі були більш-менш мого віку, – від вісімнадцяти до двадцяти п'яти, і саме з ними, освоюючи швидко