Кріс Тведт - Коло смерті

— Слухаю, пане адвокате?

— Я пропоную зробити перерву, щоб не варитися тут у задусі, чекаючи свідка.

Стенерсен важко зітхнув, перевів погляд на прокурора:

— Що там зі свідком?

Прокурор подивився на свого годинника.

— Уже б мав бути тут, мабуть, трохи спізнюється. Можемо, взяти п'ять хвилин…

Я вийшов надвір вдихнути трохи свіжого повітря. Став у затінку сходів, що вели до головного входу, прихилившись спиною до масивної колони. Площа перед будівлею суду купалася в яскравому сонячному сяйві. Поодинокі чоловіки при костюмах кудись цілеспрямовано поспішали з теками документів у руках, але більшість перехожих манджали собі з безтурботним виглядом, нікуди не кваплячись. Троє дівчат сиділи на лавочці, ласуючи морозивом. Кілька дітей лазили по скульптурах посеред площі. Я раптом гостро позаздрив їм усім. Нараз захотілося здерти з себе мантію, розпустити краватку й купити морозива. Та я цього не зробив. Натомість обернувся спиною до залитої білим сонцем площі, усміхнених дівчат, галасливих дітей і важко почвалав угору сходами.

У дверях я ледь не збив з ніг струнку молоду жінку зі стосом тек у руках.

— Вибачте, — промовив я, а тоді впізнав у жінці Сюнне.

— Мікаель! — Сюнне холодно дивилася на мене. — Трохи запізно вибачатися, як гадаєш? — з тими словами вона, мов фурія, вилетіла з дверей, не удостоївши мене більше жодним поглядом.

Я остовпіло дивився їй услід. Сюнне Берґстрьом була кілька років моєю помічницею. Рік тому я відмовився взяти її до себе партнером. Сюнне, справедливо почуваючись скривдженою, пішла з фірми й відкрила власну справу. Образи так мені й не подарувала. Вона мала рацію, я ж досі не попросив у неї вибачення, хоча добре знав за собою провину.

Свідок ще не з'явився. Сидіти в душній залі чи вислуховувати безкінечне скиглення Грека, коли ж я нарешті переламаю хід справи, було понад мої сили. Тому я став у коридорі неподалік дверей апеляційного суду, оперся на поруччя й задивився відсутнім поглядом униз, у фойє. Несподівана зустріч з Сюнне прикро мене діткнула. Ми й словом не перекинулися за шість місяців, і мені майже вдалося витіснити із свідомості докори сумління за свій непорядний вчинок. Від зустрічі з нею, від холоду й ворожості в її погляді, відчуття провини спалахнуло з новою силою. Я зітхнув. Краєм ока помітив наближення прокурора.

— Щойно телефонував свідок, — повідомив він. — Застряг в автомобільному корку, мабуть, якась аварія сталася в тунелі. Але хвилин за десять буде…

Я кивнув.

— То й добре. Про мене, міг би й не приїжджати.

— Розумію… Не надто приємний свідок для твого клієнта.

— Не він мене турбує, а дядько-ревізор. Боюся, як би не заснути…

Його сміх, короткий і голосний, різонув несподівано вухо. Прокурор Ульв Ґарман зазвичай дуже поважний чоловік, і, наскільки я міг судити, не надто наділений почуттям гумору й геть позбавлений особистого шарму. Та, попри це, я не мав нічого проти нього як представника звинувачення у суді. Він був професіоналом до кінчиків пальців, а тому з ним легко було мати справу. Однак Ульв належав до жорстких супротивників: точний у формулюваннях, методичний, з доброю юридичною головою на плечах. А ще він боєць, який ненавидить програвати, завжди добре підготовлений, ніколи не допускає ляпів. Волосся всякчас ніби щойно підстрижене, проділ ідеально рівний, вузол краватки тугий, сорочка сліпучо біла й бездоганно випрасувана. Мимоволі я торкнувся власної манишки, теж старанно відпрасованої, але вона лише трохи виднілася з-під мантії, навколо комірця.

— Ти зробив блискучу кар'єру за останні роки, Бренне, — мовив Ульв. — Такий стрімкий ріст направду вражає. У пресі тебе називають одним з п'яти найкваліфікованіших адвокатів Норвегії.

Я здвигнув плечима.

— Не вір усьому, що пишуть у пресі.

— Та я й з власного досвіду знаю, який ти добрий фахівець. Однак у цій справі твоя фаховість не допоможе. І не має значення, профі ти чи ні, і вже зовсім байдуже, заснеш ти з нудьги, а чи вставиш в очі сірники. Однаково твій клієнт загримить за ґрати.

— Можливо…

— Не можливо! Я гарантую, так воно й буде! Ми залучили до розслідування цієї справи величезні ресурси. Грекові… тобто Гансові Міккельсену надто довго дозволялося плювати на суспільство. Сам знаєш, що це правда.

Я знову стенув плечима.

— Я не знаю, що правда, а що — ні, Ґармане, і мене це мало обходить. Суть не в цьому…

— У чому ж тоді?

— Істина живе не в судовій залі. Якщо вже бути зовсім чесним, то мало де так безсоромно брешуть, як тут. Легалізована брехня. Свідки брешуть. І ми брешемо, еге ж, і прокурори, і адвокати. Висмикуємо з дійсності випадкові клаптики та й зшиваємо докупи в гладку оповідку. Але оповідка — це не правда. Судові справи лише випадково дотичні до дійсності, юристи мають більше спільного з письменниками, аніж з представниками інших професій. Це — гра. Гра, яку ми іноді виграємо, іноді програємо…

Я сподівався протесту з його боку, бо Ульв Ґарман людина запальна, часто, виступаючи зі