Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

Ну, й була також із ними за столом мовчазна панна Шацкі — компаньйонка Ульріки, її секретарка, покоївка і, безсумнівно, її хлопчик для биття. Це була жінка за сорок, пухкенька і наче присипана попелом — виваляне в пилюці тістечко. Великий мережаний комірець відвертав увагу від її материнського, занепокоєного обличчя. Коли до неї зверталися, вона червоніла, рум'янилася, наче тістечко, поблискувала рожевим, червоним, як галяретка з малин, але за мить знову в'янула. Ульріка була з нею більш ніж шорсткою.

Вертаючись у метро і весь час пам’ятаючи про каблук, С. довідалася про гру у Вбивцю. Її трохи здивувало, що замість вести ґречну розмову про мету приїзду, про майбутнє детективного роману у світі чи, наприклад, про недобросовісність видавців і надто повільну реакцію агентів, вони просто порозсідалися на канапах у вітальні і почали грати. Ясно, що йшлося про те, аби читач мав змогу придивитися до них уважніше. Вже повинна зав’язуватись інтриґа. Вже повинні з’явитися перші делікатні й неоднозначні вказівки. С. почала тепер читати дуже уважно. Якби мала обидві руки вільні, то із задоволенням би їх потерла — ось, починається. Але не мала. Лівою тримала книжку, а правою притримувала сітку із закупками. Куточком ока зауважила, що на сусіднє сидіння всівся чоловік у шкірянці з доберманом на короткому повідці. Собака подивився на неї неприязно.

Гра полягала в тому, що всі мали заплющити очі, а в цей час Ведучий, ходячи довкола, визначав дотиком пальця Вбивцю. Потім Вбивця показував очима Жертву, що, звичайно, міг бачити тільки Ведучий. Ведучий голосно називав її ім'я. Тепер усі розплющували очі, і починалася головна частина гри, тобто Слідство. Вони повинні були встановити, хто Вбивця. Якщо помилялися, Вбивця убивав ще раз. Якщо вгадували, Ведучий вибирав нового Вбивцю.

Спершу С. не цілком зрозуміла правил, і усе — правду кажучи — видалося їй досить дивним. Але незабаром збагнула задум оповідача: йшлося про те, щоби читач отримав відповідну інформацію про персонажів і відносини між ними. Вона прийняла ці правила за добру монету. Нехай грають.

Першою жертвою був Фрухт, ведучою, звичайно ж, Ульріка.

— Розплющ очі, Фрухт, — сказала вона. — Ти вже мертвий.

Фрухт, схоже, був неприємно здивований тим, що саме його убили першим. Він вип'яв губи й потягнув добрячий ковток коньяку.

— Ну, починаймо, — підганяла їх господиня. — У кого міг бути мотив, щоби вбити пана Фрухта?

— Може, не будемо казати «вбити», — стямився раптом Лу. — Може, казатимемо «елімінувати», «усунути», не знаю, як ще. «Вбити» недобре звучить. Мабуть, ніхто, хто вбиває, не думає, що він «вбиває», ви ж добре це знаєте. До того ж, я не хочу бути «убитим».

— Адже це тільки слова, — кинув упівголоса Лонгфелло. — Більше почуття гумору, колего.

Решта також проігнорувала зауваження Лу, а в дужках було написано, що Анна-Марі подумала про нього: «невротик».

— Пана Фрухта вбив Джон, Джон Лонгфелло, бо той має кращу від нього кімнату. Ближче до лазнички, — голосно сказала Анна-Марі.

Лонгфелло в ролі підозрюваного зберігав зразковий кам’яний вираз обличчя, а Ульріка усміхнулася.

— Для початку добре, але я би воліла мати якісь переконливіші мотиви.

— Заздрість, — невпевнено кинула панна Шацкі й одразу зробилася червона.

— Чи я можу боронитися? — запитав Лонгфелло.

Ульріка притакнула.

— Боронися, звичайно. У цьому все й полягає. Боронися, навіть якщо ти винен, заводь нас на манівці, затирай сліди. Інакше буде нудно.

— Я не думаю, що мотив заздрости можна сприймати серйозно, — почав англієць. — Чого би я міг заздрити панові Фрухту, окрім лазнички? У Франції детективи ніколи не матимуть такого значення і пошани, як у моїй країні. Це напряму стосується пошани до авторів. Я написав двадцять чотири книжки, маю певне становище, мої книжки перекладені багатьма мовами, кажуть, що я класик детективу…

Фрухт перервав на півслові.

— Я не пишу детективів. Я пишу романи, вдаюся до гри, граюся мовою, розраховую на ерудицію читачів, достосовую мітологічні мотиви. Я використовую можливості цього жанру, щоб вести літературну гру з читачем. Це не просто детективи, такі як… — тут він схаменувся і втупився у дно чарки.

Ульріка закликала його до порядку.

— Жертва мовчить. Такі правила.

На жаль, у цей момент С. мусила перервати, аби вийти на своїй станції. Ідучи додому, вона мала охоту читати дорогою, але розуміла, що з розхитаним каблуком це було би небезпечно. Їй сподобалася ця гра. Якщо в неї грати серйозно, то могла би бути чимось на зразок групової психотерапії. Вона подумала, що могла би якось запропонувати її своїй родині. Її чоловік обмінювався з ними, може, п'ятьма словами на день, старший син майже не бував удома, а донька замикалася в кімнаті й слухала понуру, брязкітливу музику. Навіть кіт просиджував цілими днями на балконі, вдивляючись із якоюсь звірячою меланхолією в сусідні дев’ятиповерхівки. Хто з них убив би кота?

На обід вона зробила швидку лазанью з пакета і випрасувала собі вихідну сукню. Потім якийсь час тривав пошук улюбленої сорочки її чоловіка. Та виявилася брудною, була засунута за калорифер у лазничці.

— Я читаю цікаву книжку, — сказала йому в таксі, але він уже зав'язав розмову з водієм про переваги газового двигуна над бензиновим.

Новий дім знайомих виявився таким гарним, що їй аж стало сумно. Господиня провела кімнатами, які ще пахли свіжою фарбою і деревом, показала обидві лазнички. Ота більша мала величезну двоособову ванну, і С. раптом захотілося викупатись у чомусь такому. Налити собі пінистої рідини