Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

– Безземельних ніхто не сватає, а голод змушує не тільки в найми йти, а й руку простягати біля паперті…

Хуржик помовчав, поплямкав губами.

– І що ж ти вмієш?

– Усе, що накажете, пане.

– Їсти варити, прати, в хаті прибирати, корів доїти, свиней та птицю годувати… Зумієш?

– Зумію, паночку, – зраділа Катря, відчувши в цих Хуржикових словах натяк на згоду взяти її в найми. – Безперечно, зумію.

– І все, що господиня скаже… Бо слабує вона…

– Усе робитиму, паночку.

– Гм, – Хуржик задумався. – А яку ж ти платню хочеш?

– Яку дасте, паночку… Тільки не відмовтесь найняти мене, бо мати пухне з голоду – вже другий день у неї й рісочки не було в роті… Та й сестричка Настуся голодує…

Катря благально дивилася на суворого чоловіка, від волі якого залежало так багато – життя матері, сестри та її власне життя.

– І все ж таки – яку платню хочеш?

– Як у всіх, паночку. Більше не хочу. Тільки сьогодні пошліть у Мацьківці хоч пуд борошна, щоб матінка мала щось на вечерю. В рахунок майбутньої плати… А я відроблю…

Хуржик розгладив вуса, ще раз оглянув дівчину з ніг до голови. Довго мовчав, нічим не проявляючи своїх думок та почуттів. Потім хмикнув:

– Гм… Ти мені подобаєшся… Але ходімо до господині – хай вона з тобою побалакає. Якщо і їй сподобаєшся, то служитимеш… А я ще сьогодні відправлю твоїй матері і борошна, і пшона, і солонини та олії. Тільки підпишеш бомагу за це…

Катря від радощів сплеснула руками, залилася радісними слізьми і раптом бухнулась перед господарем на коліна.

– Дякую, паночку, дякую!.. Дякую, батеньку рідний!.. Хай Бог вас боронить від усього лихого!.. А бомагу – підпишу…Аякже!

Хата Хуржиків, нова, простора, на дві половини, стояла поблизу Миргородських воріт, на високій горі, звідки було видно і Сулу, і Засулля, і Лису гору. На лівій половині – кухня та комірчина для наймичок, на правій – світлиця та дві кімнати. Всі – з невеликими і низькими, по тодішньому звичаю, віконцями, але на дерев’яній фарбованій підлозі. На міцному дубовому сволоці випечено розжареним прутом: «Збудовано року Божого 1780-го», тобто всього шість років тому.

Катря боязко зупинилася біля порога, не зважуючись стати на чисту форбовану підлогу. Та Хуржик підштовхнув її під лікоть.

– Іди!

Назустріч їм з-за столу вийшов високий юнак у білій сорочці та чорній плисовій камізельці. І темним обличчям, і статурою він дуже скидався на Хуржика.

– Як мати, Василю? – спитав його Хуржик. – Ти вже був у неї?

– Зараз їй стало трохи легше, тату. Звеліла покликати тітку Параску, щоб розпорядитися по господарству.

– От і добре. А я привів нову наймичку, – і прочинив двері до невеликого напівтемного покою. – Заходь, Катре!

Побачивши господаря, зі стільця поволі підвелася стара повновида жінка в червоній святковій кофті і темно-синьому очіпку, але Хуржик махнув їй рукою:

– Сиди, Параско!

Катря зупинилася в дверях. За грубою на широкому дерев’яному ліжку лежала хвора. Це була ще не стара, але вимучена хворобою жінка з рано посивілими косами та блідим, змарнілим обличчям.

– Ось, Ганно, тобі й Парасці на поміч молода наймичка… Поки ти слабуватимеш, вона доглядатиме разом з Івасем надвірне господарство…

Хвора довго й уважно дивилася на дівчину, і невідомо було, які думки застилають смутком і сльозами її очі. Нарешті вона зітхнула і кволо махнула рукою:

– Молода дуже, та мені вже, видно, не піднятися, – хай залишається… Аби тільки тобі з Василем було… добре… спокійно… і легко…

Голос її урвався, і вона безсило відкинулась на подушку.

– Заспокой її, Параско, – сказав тихо господар. – А ми підемо з Катрею, – їй ще треба поїхати сьогодні додому, а день зимовий – короткий…

Івась ждав їх на подвір’ї.

Хуржик зупинився на ґанку, нахмурив кошлаті брови.

– Ти ось що, Івасю, – набери торбу борошна, налий у пляшку олії, вкинь у лантух кошіль буряків