Наомі Новік - Відірвана від коренів

були книги. Ми були добре начитані як на жителів села, тому що він платив золотий за один великий том, і тому книготорговці долали далекий шлях, хоч наша долина була на краю Пільни. І коли вони приходили, сідельні сумки їх мулів були завалені зношеними або дешевими книгами, які вони розпродавали. У найбідніших будинках в долині були принаймні дві або три книги, які з гордістю ставили на видних місцях.

Все це могло здаватися маленьким, дрібним і майже нікчемним приводом для того, щоб відмовитися від дочки — тим, хто не жив тут достатньо довго, щоб це розуміти. Але я пережила одне літо, коли гарячий вітер приніс з далекого заходу пил у долину, на наші поля і сади. Посіви буяли пишно і несамовито, але були дивними і деформованими. Ті, хто їх їв, ставали хворими, якийсь гнів ніби вдаряв по їхніх сім'ях, і в кінці кінців вони втікали до Вуду і зникали, ніби їх не було.

Мені в той час було шість років. Мої батьки намагалися оберігати мене настільки, скільки могли, але навіть при цьому я відчувала холодне липке почуття страху у долині — боялися всі, — як і нескінченний укус голоду у животі. Ми з'їли всі запаси минулого року на той час, розраховуючи на весняний період. Один з наших сусідів з'їв кілька зелених бобів, змушений нестерпним голодом. Я пам'ятаю крики біля нашого будинку в ту ніч, я дивилась у вікно, щоб побачити, як мій батько допомагає іншим забрати вила від того, що притулилося нашого сараю.

Одного разу того літа, занадто мала, щоб розуміти небезпеку належним чином, коли моя матір втомилася і заснула, я зраділа і побігла до лісу. Я знайшла напівмертву ожину, в затишному куточку, захищеному від вітру. Я продерлася через важкі мертві гілки до захищеної середини і нарвала велику жменю ягід ожини, які не були деформовані взагалі, всі соковиті і досконалі на вигляд. Кожна з них була вибухом радості у моєму роті. Я з'їла дві жмені і наповнила ними спідницю; я поспішила додому з ними, забруднивши своє плаття фіолетовими плямами і моя мама заплакала від жаху, коли побачила моє замурзане обличчя. Я не захворіла: тернівник якимось чином уник прокляття Вуду, і ожина була незараженою. Але її сльози дуже налякали мене; я ухилялася від ожини протягом багатьох років після того випадку.

У тому ж році Дракон був викликаний до суду. Він повернувся рано, поїхав прямо на поля і викликав магічний вогонь, щоб спалити весь заражений урожай, кожну отруєну рослину. Оскільки це був його обов'язок, він зайшов в кожен будинок, де хтось захворів, і всім хворим дав чарівний кордіал, який розчищував їх розум. Він видав наказ, що села далі на заході, які уникли заразного пилу, повинні поділитися урожаєм з нами, і навіть не збирав у цьому році належної йому данини, так що ніхто з нас не голодував. Наступної весни перед початком посівної він пройшов через поля знову, щоб випалити залишки, перш ніж вони встигли взяти свіжий корінь.

За те, що він рятує нас, ми його поважаємо, але не любимо. Він ніколи не виходить зі своєї Вежі, щоб випити з чоловіками під час збору урожаю, як це робить барон Жовтих Боліт, або купити невелику дрібничку на ярмарку, як часто роблять жінка барона і її дочки. Іноді у нас показують вистави або шоу, або приходять барди через гірський перевал і з Росі. Він не приходив, щоб побачити і почути їх. Коли візники привозили йому данину, двері Вежі відкривалися самі по собі, і вони залишали все зібране внизу, навіть не бачачи його. Він ніколи не обмінювався більше ніж кількома словами з старостою нашого села чи навіть з мером Вільшанки, найбільшого міста долини, яке знаходилося найближче до його Вежі. Він не намагався завоювати нашу любов взагалі; ніхто з нас не знав його добре.

І, звичайно, він був майстром темного чаклунства. Блискавки спалахували навколо його вежі навіть в ясну ніч, або зимою. Бліді вогники, які він запалював, вільно дрейфували від його вікон вздовж дороги і вниз по річці, помітні увечері і вночі і зникали в лісі, щоб стежити за чимось. А іноді — коли Вуд ловив пастуха чи дівчинку, які занадто наблизилися до його краю; чи мисливця, який випив з неправильного джерела; чи невдачливого мандрівника, який прийшов через гірський перевал, наспівуючи обривок музики, яка кігтями засіла в його голові — Дракон спускався до них зі своєї Вежі; і ті, кого він забирав, ніколи не поверталися.

Він не був злим, але він був далеким і страшним. І він збирався забрати Касю геть, так що я ненавиділа його, і ненавиділа протягом багатьох місяців і років.

Це моє почуття не змінилося в той останній вечір. Кася і я з'їли каштани. Сонце зайшло, і вогонь згас, але ми затрималися на галявині до тих пір, поки жаріли вуглинки. Вранці на нас чекав недовгий шлях. Свято врожаю зазвичай проводилося у Вільшанці, але в рік вибору воно завжди проводилося в селі, де жила принаймні одна з дівчат, щоб зробити прощання трохи легшим для сім'ї. І у нашому селі була Кася.

Я зненавиділа Дракона ще більше наступного дня, надягаючи нову зелену сукню. Руки у моєї матері тремтіли, коли вона заплітала моє волосся. Ми знали, що це буде Кася, але це не означало, що ми зовсім не боялися. Але я підтримала мої спідниці високо над землею і піднялася на воза так акуратно, як тільки могла, слідкуючи за гострими виступами і дозволивши моєму батькові допомогти мені сісти. Я була сповнена рішучості зробити щось особливе. Я знала, що це було марно, але я хотіла, щоб Кася знала, що я любила її достатньо, щоб дати їй шанс. Я не збиралася виглядати нечупарою чи косоокою або сутулитись, як іноді робили інші дівчата.

Ми зібралися на сільському майдані, всі одинадцять дівчат в лінію. Банкетні столи були поставлені квадратом, і навантажені занадто сильно, тому що вони не були насправді досить великими, щоб втримати данину з