Джон Роберт Фаулз - Маг

Мушу додати, що, переробляючи текст, я не ставив за мету врахувати чимало слушних закидів стосовно надміру, зайвої ускладнености, штучности і такого іншого, що їх суворі зрілі критики висловили про перше видання книжки. Тепер я знаю, у якому віці читачів найбільше приваблює «Маг»; знаю також і те, що він повинен назавжди залишитися романом про юність, написаним рукою юнака-переростка. Виправдовує мене тільки те, що всім митцям належить вільно й цілковито охоплювати свій життєвий досвід. Решта світу може піддавати цензурі й хоронити своє особисте минуле. Ми не можемо, а тому аж до смертного дня мусимо залишатися не зовсім зрілими — як свіжа зелень — і сподіватися, що вона стане урожайною зеленню. У найвідвертішому з сучасних романів про романістів, в останньому, болісному творі Томаса Гарді «Кохана», не змовкає нарікання на те, що начебто вже «зрілим», літнім творцем і далі верховодить його «я» з молодих років. Можна позбутися цієї тиранії, як учинив сам Гарді, але за це доводиться розплатитися здатністю писати твори. «Маг» теж був спонтанним, зовсім не усвідомленим возвеличенням такого ярма.

Якщо в моєму — більш ірландському, ніж грецькому, — вінеґреті з домислів про суть існування людини та з вимислів і була якась головна ідея, то вона, мабуть, полягала в альтернативному заголовку (й досі, буває, шкодую, що відкинув його): «Гра в Бога». Я задумав Кончіса як набір личин, що відображають уявлення про Бога — від містичного до псевдонаукового, обтяженого фаховим арґо; тобто набір хибних понять про те, чого немає в дійсності, — про абсолютне знання і абсолютне могуття. Розвіювання таких ілюзій я й досі вважаю найгуманістичнішою метою. Добре було б, якби якийсь надприродний Кончіс пропустив арабів та ізраїльтян, ольстерських католиків та протестантів через евристичну м’ясорубку, в якій побував Ніколас.

Я не виправдовую Кончісового рішення під час страти. Наголошую на реальності дилеми. Бог і свобода — полярно протилежні поняття; люди вірять у придуманих богів передусім тому, що бояться повірити у свободу. Я досить довго живу, аби спостерегти, що деколи вони це роблять з добрих спонукань. Натомість я керуюся таким головним принципом, який маю за стрижень «Мага»: справдешня свобода перебуває між двома полюсами дилеми, а не в одному чи другому з них, тому вона не може бути абсолютною. Будь-чия свобода, хай навіть дуже відносна, може виявитися химерою, але моя власна й донині воліє вважати інакше.

1976

Джон Фаулз

Un débauché de profession est rarement un homme pitoyable.

De Sade,

«Les Infortunes de la Vertu» [9]

Я народився 1927 року, єдина дитина англійців, виходців із середнього класу, вихованих у ґротескній видовженій тіні потворної карлиці — королеви Вікторії, які так і не спромоглися глянути згори на історію, щоб вибратися звідти. Закінчивши привілейовану приватну школу, я два роки марнував час у війську, а тоді вступив до Оксфордського університету. Ось там і почав розуміти, що я зовсім не такий, яким хотів бути.

Набагато раніше я втямив, що мені придалися б інші батьки та предки. Батько був бригадний генерал — аж ніяк не завдяки якимсь видатним професійним здібностям, а тільки тому, що у відповідний час дожив відповідного віку; мати могла послужити справдешнім зразком дружини майбутнього генерал-майора. Зокрема, вона ніколи не перечила йому й завжди — навіть тоді, коли чоловік перебував за тисячі миль від домівки — поводилася так, ніби він у сусідній кімнаті прислухається до жінчиних слів. Поки тривала війна, я рідко бачився з батьком і в довгих проміжках між побаченнями вимріював його образ, менш чи більш близький до ідеалу, та не пізніш як на третю добу генеральської відпустки цей образ генеральним (неоковирний, зате доречний каламбур) чином руйнувався.

Як і всі люди, що не доросли до своєї посади, він чіплявся за показне, несуттєве та дріб’язкове й, замість ворушити звивинами, клепав собі панцир із гучних, писаних з великої літери слів: Дисципліна, Традиція, Почуття Обов’язку… А коли я насмілювався суперечити (таке траплялося дуже рідко), батько брав одне з цих священних слів і лупив ним мене по голові; безсумнівно, у такий самий спосіб він поводився зі своїми підлеглими. Якщо хтось із них відмовлявся підкоритися й принишкнути, то генерал злостився, а точніше — дозволяв собі злоститися. Ця злість була схожа на лютого рудого пса, якого будь-коли можна спустити з ланцюга.

За родинним переказом, доволі надуманим, наші предки еміґрували з Франції після скасування Нантського едикту — гуґеноти-шляхтичі, далекі родичі Оноре Д’Юрфе, автора «Астреї», бестселера сімнадцятого сторіччя. Щоправда, — якщо не врахувати колеги Карла Другого у віршомазанні, Тома Дюрфея[10], спорідненість з яким не менш сумнівна, — ніхто з нашого роду не мав нахилу до творчости; у всіх поколіннях ці матроси, капітани, священики та дрібні землевласники різнилися тільки одягом і потерпали від згубної пристрасти до азартних ігор. Мій дід мав чотирьох синів. Двоє не повернулися з Першої світової війни, а третій вибрав бридкий спосіб позбутися атавістичного спадку — втік до Америки, не оплативши картярських боргів. Мій батько — наймолодший із братів, прикметний усіма тими рисами характеру, які належало