Алла Рогашко - Крізь безодню до світла

І навіть коли випадок зіштовхнув її мало не лобом зі струнким статечним чоловіком у переповненій маршрутці, Віра лиш гнівно скрикнула через плече:

– Мужчина, ви шо, задушити мене хочете?!

– Вибачте, будь ласка, я ж ненароком, – винувато пробурмотів «мужчина», відклеївшись від Віриної спини й пропустивши нарешті тітоньку з валізою, котра заповзято пхалась до виходу.

Маршрутка зупинилась, і нарешті стало вільніше. Віра скоса зиркнула на чоловіка: цікаво, від кого це її кинуло в жар хвилину тому, й сердито відвела погляд у вікно. «От кобель! – подумала вона. – Аби тільки нагода трапилася потертись об жіночі стегна, з радістю! А я теж хороша. Чого розхвилювалась раптом? Дурепа!»

Чоловік байдуже ковзнув поглядом по Вірі й собі зосередив увагу на звичних пейзажах за вікном. Маршрутка тим часом рушила далі.

Коли ж настав час виходити, Віра вже й забула про неприємну оказію з тиснявою. Розплатившись, ступила до виходу, гордовито задерши голову, й тут же поплатилася за це: підбор зісковзнув зі сходинки, й бідака з усією силою налягла на чиюсь широку спину попереду неї.

– Холера з вашими сходинками! Так і вбитись можна! – вилаялась вона, відновивши рівновагу.

Водій щось нервово кинув їй услід, теж лайливе, та жінка вже не вслухалась. Вона знов мало не втратила рівновагу, бо широка спина, на котру вона щойно так файно налягла, виявилась того самого чоловіка, котрий мало не розчавив її якихось хвилин десять тому.

– Ой, вибачте… Я ненароком, – розгублено буркнула вона.

– Це ж треба! Нас уже двічі притискало одне до одного, – засміявся він. – До чого б це?

– Ні до чого. Просто в нас «дуже комфортні» умови проїзду в громадському транспорті!

– Може, нам варто ще раз притиснутись? Мало що… – підморгнув чоловік.

– Ви, певно, жартуєте? – Віра нарешті остаточно прийшла до тями й рішуче рушила тротуаром, лишивши чоловіка позаду.

– Ні-ні, я серйозно! – хутенько поспішив він слідом за нею.

Віра скорчила гримасу – відстань, мовляв, – і мовчки йшла, енергійно розмахуючи пакетом із продуктами.

– От, дивіться: спершу я до вас, а потім ви до мене, – не вгавав чоловік. – Невже ви не бачите цікавої послідовності?

Віра спинилась і спопеляюче блимнула очима на чоловіка. Його обличчя видавалося серйозним, тільки ледь усміхненим.

– Мужчина, що ви хочете?

– Піти з вами на каву! – виголосив він.

– Для чого?

– Як «для чого»? А для чого люди ходять на каву? Поп’ємо кави, познайомимося ближче. Невже я вам категорично не подобаюсь? – Чоловік промовисто звів брови.

Аж тепер Віра пройшлась блискавично-оцінюючим поглядом по настирному чоловікові. Обручки на правій руці немає, отже, вільний, якщо, звісно, не приховує – не всі ж носять обручки. Високий. Симпатичний. Увічливий. З почуттям гумору все гаразд. На скнару не схожий – пропонує незнайомій жінці піти на каву. Ґм. Чи то й справді піти? Що вона втратить, окрім часу, якого в неї – цілий вагон цього вечора?

– То що? Йдемо? – приязно всміхнувся чоловік.

– Ні. Не маю я часу ходити на каву, та ще й з незнайомцями, – натомість фиркнула вона.

– Та ходімо! Познайомимось ближче, і я вже не буду для вас незнайомцем. Тут варять добру каву, – він кивком вказав на кафе поблизу. – Ну, ходімо, не пошкодуєте!

– Добре вже. Хоча й не знаю, чому я погоджуюсь, – зітхнула Віра.

Владислав – так звали чоловіка – виявився Віриним сусідом, жив на її вулиці, за кілька будинків далі. Не виключено, що вони проходили одне повз одного безліч разів, не звертаючи уваги. Не одружений, «в активному пошуку». Інтелігент, творча особистість: «перша скрипка» в їхній обласній філармонії. Хоча мріє про заслуженого артиста.

«Я міг би їздити по світу і давати концерти. Запросто! Я володію скрипкою не гірше за тих „зірок“, що приїздять до нас у Рівне. Але треба дочекатися слушної миті. Упевнений, у мене все ще попереду», – довірливо ділився він.

Розповів, що без вагань пішов протоптаною матір’ю стезею, котра спершу теж працювала в їхній філармонії, а сьогодні – знана оперна діва в столиці. Вірі, певна річ, вона була не така знана. Цілком імовірно, що Мар’яна з Христею її й знають – вони вічно швендяють по концертах і театрах. Що ото за причуда: витрачати гроші на такі дурниці? Та й узагалі, їй якось не до