Кейт Мосс - Лабіринт

Еліс знала, що потрібно когось покликати або принаймні сказати про це своїй найкращій подрузі Шелаг, яка очолювала розкопки. Сама Еліс аж ніяк не була професійним археологом, просто волонтер, який робить щось вартісне підчас літніх канікул. Але сьогодні був її останній день на цій ділянці, тому вона хотіла показати себе з кращого боку. Якби вона спустилася вниз до головної стоянки просто зараз і розповіла про своє відкриття, то всім би закортіло долучитися до її роботи. В такому разі то вже було б не її відкриття.

Дні й навіть тижні потому Еліс згадувала цей момент. Вона згадувала, яким було світло, металічний присмак крові та набитий пил у роті, й дивувалася тому, як по-іншому все могло б скластися, якби вона таки зробила перерву. Якби лишень вона дотримувалася правил!

Вона допила останню краплину води зі своєї пляшки і запхала її в рюкзак. Протягом цілої години потому чи навіть більше Еліс без упину працювала, тимчасом як сонце підіймалося дедалі вище та ставало все спекотніше. Єдиними звуками довкола були скреготіння металу по камінню, дзижчання комах й коли-не-коли шум легкого літака вдалині. Вона відчувала краплини поту на верхній губі та між своїх грудей, але не покидала роботи, аж поки, нарешті, отвір під каменем не став досить великим, щоб можна було просунути туди руку.

Еліс стала навколішки і зіперлася щокою та плечем на камінь. Потім, тремтячи від хвилювання, просунула руку глибоко в темну, сліпу безодню й одразу ж зрозуміла: інстинкти її не підвели і вона, врешті-решт, знайшла щось вартісне. Знахідка була гладенькою та слизькою, але металевою, не з каменю. Міцно вхопивши її та переконуючи себе не надто поспішати, Еліс поволі та обережно витягла свою здобич на поверхню. Здавалося, земля затремтіла, не бажаючи віддавати власний скарб.

Густий, насичений запах вогкої землі наповнив її ніс та горлянку, хоча вона навряд чи на це зважила. Еліс уже поринула в минуле, зачарована частинкою історії, яку вона обережно тримала в руках. То була досить важка округла пряжка, що через свій вік та тривалий час, проведений під землею, взялася чорними й зеленими плямами. Еліс витерла знахідку пальцями та посміхнулася: з-під бруду її очам почали відкриватися срібні й мідні деталі. На перший погляд знахідка здавалася також середньовічною, бо такою пряжкою заколювали плащі та мантії. Еліс раніше вже бачила такі.

Знаючи про небезпеку раптових висновків і про спокусливе перше враження, вона таки не змогла втриматися, щоб не уявити власника цього скарбу, який уже давно помер і який, мабуть, ходив цими стежками. Незнайомець, історію котрого вона нещодавно дізналася.

Зв’язок з минулим був таким сильним, а уява настільки поглинула Еліс, що та навіть не помітила, як величезний валун зрушив зі свого споконвічного місця. Утім, якесь шосте чуття змусило її підвести очі. На частку секунди світ навколо завмер, не існувало ні простору, ні часу. Вона була зачарована старовинним каменем, що, сколихуючись і нахиляючись, почав граційно падати в її бік. Ув останній момент світло заломилося. Чари розвіялись. Еліс зірвалася з місця, то перекидаючись, то скочуючись боком, якраз вчасно, і завдяки цьому уникнула зіткнення. Валун глухо вдарився в землю, здійнявши в повітря хмари блідого коричневого пилу, потім покотився собі далі, ніби в уповільненому русі, доки остаточно не зупинився десь біля обніжжя гори.

Еліс відчайдушно хапалася за кущі та дрібну поросль, намагаючися зупинитись. Якусь мить дівчина лежала в багні розпростерта, спантеличена й дезорієнтована. Коли до неї дійшло, наскільки близько вона була до загибелі, то вся аж похолола. «Занадто близько до вічного спокою», — думала вона. Глибоко вдихнувши, Еліс зачекала доки світ перестане крутитися довкола.

Поступово глухі удари в її голові вщухли. Біль у шлунку вгамувався, і все почало приходити в норму. Відтак вона сіла та спробувала критично оцінити ситуацію. Її коліна обдерті до крові. Вона забила свій зап’ясток, коли незграбно приземлялася, воліючи вберегти пряжку, яку все ще стискала в руці. Проте загалом обійшлося хіба що кількома порізами та синцями. «Я жива й не ушкоджена».

Еліс зіп’ялася на ноги та обтрусила пил, почуваючись цілковитою дурепою. Вона не могла повірити, що припустилася такої елементарної помилки — не закріпила каменя. Дівчина поглянула на головний табір, що розташувався нижче. Вона була здивована, але одночасно відчула полегшення: здається, в таборі ніхто не бачив і не чув нічого. Еліс здійняла руку, готова привернути до себе увагу й покликати когось, аж раптом помітила, що з боку гори, на місці, де раніше стояв камінь, з’явився вузький отвір, ніби вхід, вирізаний у горі.

Подейкували, буцімто ця гора наповнена схованими посланнями та загадковими печерами, тому Еліс і не надто здивувалась. І якщо, на її думку, вона вже якось довідалася про вхід до гори, то немає жодної причини казати про це комусь іще. Дівчина переконувала себе, що це саме вона дізналася чи, радше, вгадала.

Утім, вона вагалася, бо знала: потрібно, щоб із нею пішов іще хтось. Це ж-бо по-дурному, можливо, навіть небезпечно — йти туди самій без підтримки. Їй були відомі всі лиха, що могли б трапитися. Але в будь-якому випадку вона не повинна бути тут і працювати самотуж. Шелаг про це не знала. Крім того, щось тягло Еліс усередину — ніби щось особисте. То було її відкриття.

Еліс казала собі, що нема жодної причини турбувати інших археологів, безпідставно збуджувати їхні надії. Якщо там є щось варте дослідження, то вона комусь про це неодмінно розповість. Вона нічого не робитиме, просто хоче подивитися.