Богдан Іванович Сушинський - Ріка далеких мандрів

Обіцяв, що завтра чи післязавтра завітає до мене в гості. Як нас розшукати — я пояснив. До того ж, він обіцяв познайомити мене зі своїм дідом.

— О, то це, напевне, внук Аяна, Вічного Мисливця.

— Він. Як ти здогадався?

— Про хлопчину я тільки чув, але з Вічним Мисливцем знайомий досить давно. Цікавий чоловік. Був провідником кількох геологічних експедицій, добре знає кожну стежину. Та й мені теж доводилося звертатись до нього за порадами. Наш Нордан будується саме на кордоні вічної мерзлоти. І трапляються місця, де грунт розмерзається так, що будівля може увійти в землю, як у безодню. До того ж, чи не в кожній долині, ущелині, свій мікроклімат. І будівельник повинен знати його особливості, враховувати їх. А загалом, добре, що ти приїхав, що познайомишся з цим краєм. Де б людина не жила, їй варто хоча б раз побувати на Далекому Сході.

— А ще ти хочеш, щоб я став будівельником, — додав я, знаючи, що будь-яку розмову батько зводить до того, ким він мріє побачити свого сина.

— І станеш ним, — цілком серйозно підтвердив батько. — Чи, може, ти принципово проти нашої родинної професії?

— Проти, але не принципово, — намагаюся звести все на жарт.

— Отож бо, — невизначено якось підсумував батько. — І в Нордані тобі сподобається. Але люди які! Мужні, мудрі. У цьому краю, в тайзі та в горах, саме життя примушує людину мудрішати. Ось так.

Я вдячний батькові, що він уміє говорити зі мною, як з рівним. Навіть не пригадую, щоб лаяв мене чи настирливо повчав. Що б я не накоїв, що б між нами не сталося, у нього завжди вистачало терплячості і тактовності сказати: «Ось що, старенький, давай, як мужчина з мужчиною…»

Якось, усвідомлюючи свою провину, я навіть порадив йому: «Та дай мені добряче, і не псуй собі нерви. Адже я заслужив». Але він розважливо похитав головою: «Бачиш, старенький, можливо, тобі й справді варто було б надавати, але вік наш такий — суцільної дипломатії». І, як завжди в таких випадках, ми вийшли на веранду, де стояв наш стіл із намальованою на ньому шахівницею, тому що майже всі наші «чоловічі розмови» точилися за шахами. Так було…

А ось тепер ми йдемо до першого п'ятиповерхового будинку, що повільно виростає просто посеред тайги на околиці Нордана. Селище, в якому ми всі поки що живемо — тимчасове, це селище будівельників. А справжнє місто Нордан починається з цього будинку. Он, поруч нього вже заклали фундамент універмагу, навпроти зводиться лікарняний комплекс. Ну а восени до міста підійде залізниця й отоді воно по-справжньому оживе. І це вже завдяки колії мають з'явитися згодом шахта і збагачувальний комбінат. Отож, у майбутньому в Нордані житимуть здебільшого залізничники, шахтарі та робітники комбінату. А самі будівельники його в складі свого тресту «Укрбуд» повернуться на Україну. Втім, повертатимуться не всі. Хто забажає — залишиться тут.

— Доброго ранку, Федоре Васильовичу. Хто цей могутній норданець? Звідки він тут взявся?

Я озирнувся і побачив у дворі школи високого чорнявого парубійка, що стояв із молотком і стамескою в руках біля вкопаного в землю стовпчика, на маківці якого вже вимальовувалось щось схоже на дитячу голівку. А неподалік виднівся дерев'яний гномик, якого теж, напевне, витесав цей хлопець.

— А, здоров, Романе, — привітався батько й одразу ж пояснив мені: — Це наш Роман Чорногора, студент Одеського будівельного інституту. Із Карпат він, з родини різьбярів. Оцей гномик, та ще он літачок і прикрашений різьбленням ґанок — його робота. Він тут у нас і за теслю, й за різьбяра, і за скульптора.

— Ну-ну, не перехвалюйте, — озвався Роман.

— Та ж істину кажу, — стенув плечима батько. — А це — Валерій Любич, мій син. У недалекому майбутньому, можливо, кращий будівельник Далекого Сходу.

— Як воно буде в майбутньому — не знаю. А тому раджу: віддавайте його до мене в учні, і через два тижні він стане кращим теслею Нордана.

— Ти вважаєш, що його треба в учні?.. — мені здалося, що батько запитав це цілком серйозно. — А що? Можна. Шкода тільки, що він буде тут лише місяць.

— Нічого. За місяць ми зробимо з нього кращого теслю Нордана, Еймона й околиць.

— А що, справді, все може бути… — розвів руками батько. І, вже звертаючись до мене: — Якщо хочеш, залишайся з Романом. З ним тобі буде цікавіше. А на будову зазирнеш з обіду, тоді й покажу все, що зможу. Тим паче, що зараз мені треба в управління.

4

Ось уже другу годину ми з Романом Чорногорою витесуємо з колод невеличких «гномиків». Працюємо поруч, але час від часу Роман відривається від роботи, підходить до моєї деревини і довго й прискіпливо оглядає її.

— Вже краще, вже краще, — задумливо каже він, черговий раз підправляючи різцем ліве плече «гномика», з яким мені не щастить. Стамеска чомусь не слухається мене і від того плечі «чоловічка» стають такими, ніби їх поорали добряче притупленим плугом. — Тільки не гемсели молотком так, ніби хочеш розрубати деревину. Тут потрібна вдумлива витримка. Від тієї миті, коли взявся за різець — ти вже майстер. Принаймні повинен почуватися ним. Іди-но сюди, — підводить до невеличкої статуї «Баби-Яги», що лежить у комірчині, яка править йому за майстерню.

Я уважно дивлюся на чорне, навмисне обпалене «обличчя» баби: її кістляві руки з розчепіреними пальцями-корінцями, худющі згорблені плечі і мені не віриться, що її вирізьбив Роман.

— Невже ти сам усе це?.. — стиха запитую Чорногору.

— Не захоплюйся, ці гномики та баби — не таке вже й високе мистецтво, — розгублено якось всміхається Роман. — А ось для справжнього мистецтва таланту в мене, мабуть, не вистачить. Ну та нічого, — кладе руку мені на плече. — Скульпторів у нас у роду ніколи не було. Зате з давніх-давен усі чоловіки були такими теслями та різьбярами, що інші майстри заздрили їм.

— А чому всі вони обов'язково ставали тільки теслями та різьбярами? — обережно