Андрій Хімко - Засвіти

— Та-та-ри-и-и!..— як жахний вибух, розірвав раптом оту сонну запівніч відчайдушний зойк.— Та-та-ри-и-и!..— підіймалися півнясті гребені вогнів із чотирьох боків села в перелякане відчаєм небо.— Та-та-ри-и!..— неслося смерчем, несамовито відлунюючись в довкільній далечі, горе... І заметалися у відсвітах вогню люди, завалували собаки, чулося єдине на весь світ волання:

— Та-та-ри-и!!!

Дібровами, звивистими ярами та байраками, луками та перекалками плазував і повз на полудень татарський ясир з пішими бранцями, замикаючись волячими валками скрипучих дараб, навантажених всілякими скарбами, все далі від рідних обжитих місць і все ближче до отого рокованого людського нещастя, що відбирало літа, красу і силу, віру і надію, мрію і сподівання — до гендлярського ринку...

— Гіт! Гіт!.. Качйорум! Ідіть, поспішайте!..— горла нили охрипло людолови, б’ючи батогами зморених невільників, що зчаста вже падали з утоми і відставали від гурту. Знесилені ж затримували весь ясир, бо всі були зв’язані налигачами. Гуртоправи шмагали не лише зомлілих, а й тих, що йшли, трималися ще на ногах, щоб вони старанніше волокли за собою близьких і рідних, уже вкінець знеможених.

Окремим скопищем-валом, здіймаючи велетенську, мов хмара, пилюгу, слідом за людьми правилися й гурти-табуни скотини, що ревла і стогнала, мекала і плакала, проклинаючи тим свою безрадісну долю...

Отак, серед окриків погоничів та сторожі, під зойки бранців після довгого й мученицького переходу в невблаганну спеку наблизився ясир в кілька тисяч невільників до базару в Кафі, работорговельному місті, де сьогодні був тайхане — день торгівлі. Галас людоловів, ревище тварин, розпачливі плачі і зойки полонянок, жінок та дівчат, ба навіть дітей, а ще — голоси муедзинів на мінаретах, міняйл та шафарів заповнили не лише майданище базару, а й далекі околиці міста, збудивши з дрімотного напівсну навіть лінивих міщан. У душах невільників ревище те, навпаки, осідало наїжаченим страхом замість надії, що досі теплилась, дожидаючись дива, яке вивільнить їх. Та не звільнили ясирників козаки ні в путі, як більшість сподівалася, ні ось тут уже, в Криму, і від усвідомлення цього отой рев і гармидер хилив донизу голови, смоктав страхом душі, висотував мозок бранців.

Підібгавши під себе криві короткі ноги, міщани досі сиділи в холодках біля саманних округлих лачуг-хаток під глиняними, очеретяними чи черепичними стріхами, цмулячи довгі засмолені люльки-цибухи; похитуючись, вони задумливо вдивлялися примруженими й застиглими очима в прозору далину неба, ждучи ясиру, цього постійного набутку їхнього. І ось він, слава аллаху, прийшов, і багатий, і різноманітний. Отож і зиск із нього, і робочі руки в хижах, дворах, городах та на пасовиськах, і забави-втіхи в цнотах дівочих, і... У найбіднішого міщанина тут по двоє чи й по троє рабів трудиться, а в багатших і по більше. З’явились корови, буде й молоко-айран дітям, а з ним і свято прийшло навіть у бідні родини.

Тайхане дотепер був тихим, самотнім. Пробіжить іноді злякано якась рабиня-слов’янка вузькою вуличкою по воду чи з водою — і знову тихо і ні душі, вранішня спека поволі розпалюється, волога випаровується серпанками, миготить на сонці, закрадається в тіні будинків, мурів, стін, поволі в’ялить і млостить усе, підбадьорене нічними прохолодами і спочинками.

Проте Кафа лише здається тихою. У затінених її кипарисових і тополиних холодках від Карантинної Слободи до Круглої Вежі, ба й далі, аж до перевалу Топе-Оба та річки Альми кишить юрмище. Уже зранку є тут всякого люду і зі всього світу. Більшість, зрозуміло, лише спозаранку показується на вулицях, пізніше всі ховаються від томливої смаги у запашні кав’ярні, прохолодні склепи, шинки, гостроверхі мечеті чи затінені гостинні двори. Але нині отой благодатний ясир порушує заведений порядок. Ще б пак! Ясир же прийшов! Ясир! Вмить зароїлися досі сонні вулички та стежки, поплив ними різноликий люд до майдану. Спершу поодинці, потім по кілька — поки не створився суцільний потік. Тут побачиш і турка, і грека, і караїма. Гаркавлять і жестикулюють гебреї, світять білими зубами негри, сперечаються єгиптяни та перси... Справжнісінький Вавілон!

Крім скотопродавців, шафарів, коробейників та невеликої частини скупщиків-гендлярів, сьогодні в повазі тут работорговці і безиргяни. Вони відрізняються від решти особливо барвисто розшитими різними прикрасами і оздобленими золотом та перлами дзюбами і кавадами, шовковими жовтуватими сариками на головах та коштовно-бісерними поясами навколо в більшості череватих талій... З них майже ніхто не йде пішки. Одні статечно похитуються в колісницях під широкими строкатими парасолями, інші в такт носіям гойдаються в ношах-лектиках, прикривши повіки, удають, ніби, сплять. Сторонньому важко й повірити, що в оцих підсліпуватих хижах та халупах, за глиняними та кам’яними огорожами тулиться, сусідячись, розкіш.

Строкатіє торговиця, гамірніє базар. Рабів обступають, мов затравлених звірів, і торговці-покупці, і роззяви та гультяї. Набитими очима знавців работорговці вже здалеку пізнають у юрбі і астраханського рибалку та тмутараканського хлібороба, і польського жовніра чи хлопа, і молдавського пастуха, і винороба-волоха чи обвітреного в степах калмика. Та найбільше тут наддніпрянських і донських людей, козаків і козачок, працьовитих, в більшості вродливих і здорових. В людських гуртах їх виділяє з-поміж решти своєрідна засмага тіла і несказано-безмовна туга в очах, схожа на німий розпачливий зойк безсловесних істот.

Не один сьогоднішній бранець, утікши від ляського чи литовського можновладного пана або від московського кріпосника, погуляв на Січі, Кубані чи й на Дону без пана і наглядача, без визиску і побоїв, остерігаючи себе і ближніх від невблаганної постійної напасті, доки не зашморгнулась на ньому рокована петля татарської чи турецької неволі.

Жінок-бранок посадили окремо на базарищі, в гарячому піску під палючим сонцем. Немилосердне воно було для них, пекло, як на пательні, додаючи усім страждань. Хоча б краплю води, хоча б ковток її, холодної, із глибокої рідної криниці, чистої і прозорої, як сльоза! Хоча б краплю!