Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

кімнати. Я впав на ліжко, мало що розуміючи. Вона була сильна дівчина — фіктивна дочка Президента, місцева повія в джинсах і символічній маєчці. Але оскільки вона продовжувала плакати, стягуючи з мене мою денну шкіру, — я не пручався. Я тільки думав, здригаючись від її потужних рухів, яким чином вона вгадала мої думки про кнопочку.

Як раптом я зрозумів, що залишився беззахисний перед нею. І мені, загалом, було все одно: і я радий був тому, що сталося, так — радий. Навіть краще, що вона втекла з психлікарні — чим більше абсурду, тим краще. Чим менше розумієш життя, тим краще: я це збагнув тієї ж секунди. І я цілував її, як ніби вона була рідна: з якимось відчаєм і поспіхом.

— Мені буде боляче. Ви перший... — прошепотіла вона: раптом несподівано ласкаво, цілуючи мені очі.

Моя доля, моє самолюбство — все зникло кудись: я випав в інший вимір. Тільки її тіло — таке живе — билося рибиною в моїх довгих кінцівках. Вона терлася об мене, як треться хвиля об скелі — налітаючи і опадаючи: тільки замість шуму прибою я чув її собаче завивання. А я — я був скелею, був хвилерізом, що розбиває хвилю. Я лише мовчав, а вона говорила. Її радість — це була її жалість: вона скаржилася мені, кожною наступною хвилею.

Так перевертається, зігрівшись, вода: як переверталася, ковзала піді мною вона. Все частіше, все швидше. І я знав про кінець. Так раптом, ні з того ні з сього, закипає гаряча кава — різко піднімаючись вгору. Так почала закипати вона, покрившись дрібним тремтінням, дрібним потом. І тоді я, стиснувши її щосили, проник в ті глибини, звідки почув поклик. Бог покликав мене, і я не міг встояти. У ті останні секунди — як буває перед смертю — я все зрозумів, сенс всієї нісенітниці, яку вона плела: зрозумів, що вона не брехала. Що вона насправді була президентською дочкою — Боже мій! Але я... Я вже не міг зупинити свого тіла, яке мені не підкорялося. У ті кілька останніх секунд.

Разом з її і моїми здавленими криками — разом з тремтінням наших тіл — затремтіла будівля готелю і страшний, що наближався, гул — неначе обвалився увесь світ — наповнив простір. В останньому зусиллі я вперся у щось тверде — в її глибині — і сховавши обличчя на її гарячих грудях, слухав судоми могутнього пальця: стискаючи її в обіймах. А в цей час, один за одним, п’ять материків, підіймаючись у повітря, повільно перетворювалися на пил.

Інфаркт

Серце мене схопило, коли я лежав у ванні, наповненій парою — я вже десь читав про таке: чоловік зачинив на ключ зсередини вхідні двері, напустив у ванну окропу і поліз паритися (він хворів на ревматизм). Коли ж у нього стався напад, він не знайшов у собі сили підвестися, так і помер, у тому окропі: знайшли його через два тижні, якісь родичі, виламавши з поліцією двері.

Але ні, цього не могло трапитись зі мною. Я зробив зусилля і спробував сісти: ага, якби ж то! При спробі найменшого руху біль у серці настільки посилювався, що я відразу повертався у початкове положення.

Щоби покликати на допомогу — треба було вийти з ванної: у квартирі був телефон, на сходовій клітці — сусіди. Може, минеться? Я подивився на двері ванної: і їх, як на зло, я замкнув зсередини, механічно. Так, ніби хтось ще був у квартирі.

Раптом я відчув сильний укол в серце, і мене занудило, світ поплив перед очима. Зараз я втрачу свідомість. Смерть?

У цю секунду я виразно почув чийсь голос, неприємний, хрипкий:

— Давай, кінчай його.

Я розплющив очі і побачив пляму в кутку, що світилася, а в цій плямі — якесь жабоподібне товсте створіння карликового росту на двох тонких ніжках.

— Що витріщився, не бачив ніколи такого, га? — і створіння єхидно і злобно засміялося, трясучи жаб’ячим черевцем.

— Хто ви? — запитав я через силу.

— Дивись, який культурний.

Створіння, шкутильгаючи, наближалося, виступаючи з пари, що наповнювала ванну.

Тут я помітив другу світлу пляму, в іншому кутку — там стояло ще одне створіння, високе і тонке, як циркуль, з руками-палицями та зміїною голівкою.

— Дивись не дивись, а тобі капець, — сказало друге створіння і теж стало наближатися.

— Хто ви?

— Боги ми, боги, — сказало те, яке нагадувало жабу. — Ти здохнеш в цій ванні, як скотина, зараз.

— Неправда, — сказав я. — Бог не такий.

— Бог не таки-ий! Бог не таки-ий! — перекривило мене страхіття. — Ти бачив його, чи що, свого Бога? Дурні, дебіли — самі вигадали щось якомога приємніше і самі ж вірять.

Я засміявся раптом:

— Ні, це неможливо.

Настільки все це здавалося безглуздим.

— А ось зараз подивимося, можливо чи ні.

І створіння-карлик протягнуло до мене свою ручку.

— Ой!

Моє серце пронизав божевільний біль.

— Давай помучимо його, — почув