Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

— Ой! Ай! А-а!

Я весь спітнів — це був інший піт, не від окропу.

— Ну як, добре, ні? — захихикав карлик. — Треба ж бути такими тупими, щоби всупереч усім жахам життя вигадати собі бога доброго і справедливого. Ну, чого замовк — здох вже, чи що?

Він уважно подивився на мене.

— І... — я насилу підбирав слова, — і... ви є... боги?

— А хто ж, персонажі з ваших безглуздих казок, чи що? — заржав карлик.

— І... і... немає іншого бога?

— Ідіот.

І тут я побачив, у тумані пари, видіння: це були знайомі і незнайомі мені події, що проходили низкою, одна за одною. Там лилася кров, тріумфували ницість і посередність, потерпали у злиднях або просто гинули чесні і благородні люди, в цілковитій невідомості. Батьки оплакували смерть своїх дітей — безневинних янголят...

— Бачиш? — сказав карлик. — Бачиш, яке блядство?

— Бачу, — сказав я.

— Світ створений Сатаною.

— Так.

— Сатаною. Після смерті всі прозрівають.

— Я ще не помер.

— Ти вже труп. Труп.

І він зробив щось рукою — я закричав не своїм голосом від болю. Карлик розсипав радісний сміх.

— Ти садист? — запитав я, віддихавшись.

— А хто ж, по-твоєму, бог такого світу? Навіщо йому страждання людей, якщо він не садист?

— Значить, усі наші молитви...

— Вигадані вами самими казки, для заспокоєння. Зрозумів, ні? Усі ви просто бовдури, бовдури, бовдури!

І, розгарячившись, він почав бити мене по голові пляшкою, повною шампуню, дуже боляче.

— На допомогу! — закричав я. — Рятуйте!

Це були не боги — це була якась банда з підворіття.

— Ха-ха-ха-ха-ха! — вони сміялися хором; один товстий і один хрипло-писклявий голос.

Раптом я відчув, що зависнув униз головою: створіння-циркуль підняло мене за п’яту, до стелі.

— Твоє серце — вже шматок лайна, зрозумів? — бризнув мені в обличчя слиною карлик. — Ти труп, труп.

І він боляче схопив мене, своїми липкими пальцями, за ніс.

— Що ти можеш проти нас, хробак?

— Я не хробак... — прошепотів я, — я...

— Хробак! Ти хробак! Ти, сука, сподівався на рай — а замість раю ти отримав ось що!

І він так крутнув пальцями, що у мене з очей бризнули сльози.

— Ти думав, що пекло — тільки в житті? Пекло всюди! Пекло всюди! Скрізь і завжди! Ти здохнеш, і ми будемо продовжувати тебе катувати — вже по-іншому. Вічно. Тобі не буде спокою, не сподівайся, сука!

— Навіщо? — сказав я плачучи, тому що він продовжував крутити-викручувати мій ніс.

— Тому що нам це подобається, тому що це нам потрібно, потрібно. Ми створили пекло-життя, щоб насолоджуватися муками, і ми створили пекло-вічність: щоб завжди були муки, безвихідь і темінь. Зрозумів, так? Так? Так? — за кожним разом він викручував мені ніс.

— Неправда! — мені було вже все одно. — У житті є інше. Є! — я вже не міг зупинитися. — Є захід сонця, рідність, є любов... — тепер я плакав іншими сльозами. — Світ повен любові, світла — неправда! Я не вірю, не вірю, не ві...

— Ось тобі!

Моє серце сіпнулося і зупинилося. Я впав назад у воду, вже бездиханний. Майже без носа. Я був мертвий.

Дивно, але я відчував тепло — воно оточувало і зігрівало мене звідусіль.

Скільки минуло часу, я не знаю: не було ні почуттів, ні думок про те, що зі мною, чи я живий.

Як раптом відчинилися виламані двері, і я почув голос:

— Боже мій, Васильку! Васильку, що з тобою!

І я відчув чиїсь руки — рідні, людські, які виймали мене з ванни.

— Боже мій, рідненький.

Я лежав тепер на килимі посеред кімнати, голий, куди мене притягли, і чув схвильований жіночий голос:

— Проспект Свободи, 25, квартира 40, швидше, прошу вас, так, серце! Серце!

Очі в мене були заплющені, однак я все чув. Чув, як жінка, кинувши трубку, підбігла до мене, стала цілувати:

— Живи, чуєш, живи. Я відчувала — щось зупинило мене, якась тривога, і я вирішила повернутися, перевірити. Боже! Боже, допоможи мені — мені і йому! Не забирай його, Боже!

Вона вже ридала, у мене на грудях.

Я відкрив очі і — поверх її голови — побачив ангела: красивого, який світився, — справжнього. Він стояв, випромінюючи жовте світло, в