Тарас Завітайло - В тіні янгола смерті

— Давай ти, — відповів велет.

— Гаразд, слухай. — Жменька витер рота рукавом і почав: — Самі-то ми родом з муромських лісів — чув про такі?

— Ні, — простодушно відповів водяник.

— Звідси на північний схід, — вставив Кулака, — так, Жменько?

— Так, Кулако. Отож там і народилися, і жили. Ліси тамтешні прямо таки кишіли нечистю — як білою, так і чорною. Але — ніде правди діти — жили всі не дуже дружно. Кожен про себе. Не те щоб біла нечисть з білою гризлася, лісовики з лісовиками, а водяники з водяниками, — ні. Просто коли на когось із «білих» «чорні» нападуть, то на допомогу і не сподівайся. Так-от і жили.

— Нудьга смертельна, — пробасив Кулака, — словом ні з ким перемовитись…

— І от одного разу, — продовжив Жменька, — зустріли ми в лісі лісовика…

— Кумедний був! — вставив Кулака.

— Замість бороди — вуса, голова поголена, тільки пасмо одне довге на маківці… Ну і здивував же він нас з Кулакою, відваживши нам «Добридень!»

— Ну, ми теж не зовсім темнота! — знову втрутився Кулака. — Запросили в барліг, квасом почастували…

— Наш виявився, — повів далі Жменька, — муромський, тільки давно колись перебрався був на далеку землю, що зветься Україною, й оселився за порогами, на Дніпровому привіллі.

— Багато дивовижного розказував він, — знову встряв Кулака. — Мовляв, уся нечисть біла живе там дружно, у лиху годину одне одного не кидають, та й ліси там не гірші за муромські, а нашого брата лісовика там зовсім мало, от він і повернувся до родича свого далекого…

— Але, як з’ясувалося, — продовжував Жменька, — родич його загинув десь на болотах… — При цих словах лісовик насупився і з-під лоба глянув на потвору. — До речі, саме відьми болотяні його й звели зі світу, як вашого Сомка. — Потім, перевівши погляд на брата, продовжив: — Тоді ми з Кулакою вмовили його, щоб і нас забрав на Вкраїну… Він погодився…

— …І ось ми тут, — закінчив Кулака.

— А першим зустріли тут тебе і відразу переконалися, що лісовик той правду говорив. Адже ти відразу до нас: «О! Лісовики, здоровенькі були!»

— Славно тут у вас! — знову вставив Кулака, — а таку нечисть як Вітряк ми раніш і бачити не бачили, і знати не знали. Познайомиш?

Водяник недобре всміхнувся.

— Познайомлю, якщо не передумаєте з нами на відьом іти. Вітряк їм смерті Сомка не пробачить!

— Та що ти! — обурився кулака. — Щоб ми та й передумали!

Раптом знову застогнала відьма:

— Пересихаю… води…

— А як ви годите з відьмами болотяними? — запитав Жменька.

Никодим насупився.

— А як з ними можна годити? Потвори вони злі і підступні: якщо їх більше — завжди нападуть і замучать до смерті… Б’ємося. Але цю допитати треба, з ким такої біди наробила. Води тобі? — гаркнув він, люто глянувши на відьму. — А смоли гарячої!

Але все-таки встав, набрав води і полив потвору.

— А ви, я бачу, в «дурня» різалися… На інтерес?

Лісовики зам’ялися.

— Ні… на «лящі»… — відповів Кулака. — Хто виграв, той потворі «ляща» й виписував.

Никодим захоплено сплеснув у долоні.

— Ач як придумали! Продовжимо втрьох?

Брати дружно закивали головами, потвора ж несамовито застогнала. Біла нечисть взялася за карти.

Сонце давно вже сіло. Лісовики і водяник, підкидаючи в багаття хмиз, грали в карти, по черзі щедро відважували болотяній відьмі «лящів» і весело про щось балакали — отак добивали «залишки колишньої розкоші». Так минула година-друга, і лісовиків стало хилити на сон.

Першим заснув Жменька, за ним і Кулака. Вони вмостилися коло багаття і голосно захропли, причому Жменька, не зважаючи на свої два вершка від горшка, ані трохи не поступався в цьому своєму басистому братові.

Никодим же підкинув хмизу в багаття, ще раз полив водою відьму, пригрозивши їй кулаком, щоб сиділа тихо, і влігся поряд з братами-лісовиками. Але сон не брав водяника. Не зважаючи на свою веселу вдачу, водяник дуже важко переживав смерть Сомка, бо частково винив себе в ній.

— Ех, Сомко, Сомко, — бурмотів Никодим, перевертаючись з боку на бік, — ех, друже, якби ж то я був тоді поруч… Хай би й загинув з тобою… Що ж я Вітрякові скажу?

Водяник ще довго зітхав, щось буркотів і крутився, але зрештою задрімав і він.

І наснився Никодимові дивний сон. Буцімто пливе він у ранковому тумані по Дніпру, перевертається то на спину, то на живіт. Вода як молоко тепла, а туман густий і білий, як те молоко. Никодим пливе на спині і раптом його рука об щось ударяється. Водяник розуміє, що це човен, перевертається і бачить: в човні, навалившись спиною на