Тарас Завітайло - В тіні янгола смерті

Затим він встав і, потираючи руки, підійшов до потвори:

— Ну що, красуне болотяна, підставляй лоба!

Та враз зібгалася, вхопилася за голову і заверещала:

— Ой-йо! Знову ти, Жменько, програв! Ой-йо! Заб’є мене Кулака!

— Не бійся, не заб’ю, — відповів лісовик.

— Чуєш, Кулако, дай-но я разок… Ти вже їй втретє поспіль «лящі» виписуєш… Не чесно так…

Кулака зробив заперечливий жест рукою.

— Виграєш — тоді й виписуй, — сказав він, прилаштовуючи величезну п’ятірню до лоба потвори, відгинаючи середній палець. — А ось тобі «лящ» із чарівного озера! — І різко відпустив палець.

Палець гучно ляснув по лобі, і потвора завила.

— Ух! Лєпота! — в захваті вигукнув Кулака.

— Ех… — розчаровано видихнув Жменька.

— Пересихаю… — прохрипіла потвора, оговтавшись від «ляща». — Води…

— Давай, Жменько, ти програв — тобі й поливати бестію, щоб завчасно не врізала дуба.

Жменька спустився до річки, зачерпнув у невелике відерце води, повернувся і облив потвору.

— Де ж цей Никодим?! Це ж ми вже години зо три чекаємо, — сказав Жменька, глянувши на сонце. Потвора відразу оживилася.

— Відпустили б ви мене, га? Не я це, їй-богу! Я ж знаю, що Никодим зі мною зробить…

— Не ти? А горілку де взяла, га? Ну, хай би вже горілку, хай… Але ж винокурню навіщо зруйнували! А лісовика, що на винокурні був, хто замордував, щоб ви повиздихали!? — гнівно крикнув Жменька.

— Ой! Хлюпочеться хтось… Никодим! — Відьма в паніці заметушилася і заходилася гризти зубами мотузку.

Раптом прибережні кущі розступилися і відтіля вийшов невисокого зросту кривоногий чолов’яга. Мокрий з голови до ніг, і так само, як лісовики, косматий і з довгою бородою. За поясом у нього був бойовий топір.

— Здоров, лісовики! — пробулькав чоловік.

— Здоров, водянику, здоров, — дружно відповіли брати.

Погляд водяника зупинився на потворі, і він широко посміхнувся, зблиснувши молочно-білими і широкими зубами.

— Ох, удружили, братчики! — сказав він лісовикам, дивлячись на відьму. — Ну що, чмирятино, попалася?

Відьма притихла і зібгалася в клубок, явно очікуючи покарання.

— Це не я… — тільки й видавила вона з себе.

Але Никодим, пройшовши повз неї, підійшов до лісовиків і простягнув руку. Жменька і Кулака, підвівшись, по черзі її потисли. Водяник кивнув на бутель.

— Це все, що залишилося?

— Все, — відповів Жменька, — правда, Кулако?

— Правда, Жменько. Ми лише по дві чарочки перекинули.

Водяник зареготав.

— Та ж тобі, Кулако, не чарочку, а цебера треба! Ну, на здоров’я! — І до відьми: — А решта де?

— Випила… — пошепки відповіла та.

Очі водяника округлилися від здивування.

— І не задушило? Невже сама?

— Ні, з подругами…

— Це з тими, що Сомка задрали? Га?! — ревнув водяник.

— Не було мене з ними тоді, — заскиглила потвора.

— Розберемось, — відрізав водяник. — Твоє щастя, що Вітряк цього не знає, а то гаплик би тобі на місці! — Никодим обернувся до лісовиків:

— Вечеряєте?

— Та ні, тебе чекаємо. Сідай! — спохватився Жменька.

Кулака відразу зняв з багаття казан, а Никодим дістав з-за халяви чобота ложку і всі троє підсіли до казана.

— А цій? — Жменька кивком голови вказав на потвору.

Водяник скрутив величезну дулю, що було вельми красномовною відповіддю.

— Доб’ємо ж, друзі, залишки колишньої розкоші, — пробулькав водяник і потягнувся до бутля.

Потвора голосно заплямкала губами.

— Ану цить! — гаркнув на неї Никодим і налив горілки собі й лісовикам.

Випивши, всі запрацювали ложками.

— А скажіть-но мені, лісовики, — почав Никодим, відклавши ложку, — от уже тиждень, як вас знаю, а все забуваю спитати: як вас на Запорожжя занесло? І з чого б це?

Кулака і Жменька теж відклали ложки.

— Хто розповідати буде? — запитав Жменька Кулаку.