Рохір ван Аарде - Замах (Щось краще за смерть)

Тут надійшов капітан.

— Там численний ворог з націленою на нас зброєю. Ми одні. Я вигукую: «Ура!» і кидаюсь на нього. А що будеш тоді робити ти, Шмідте?

— Я за вами, капітане!

— Чому?

— Бо якщо драпонете, то я за вами, капітане.

Гедвіг засміялася. Він побачив, як ритмічно здіймався під джемпером її розкішний бюст, і знову поклав пестливо свою руку на її. Його занепокоїло те, що вони не однаково думали, відчували не одне й те ж — що вона сміялася над тим, що його дратувало.

Не все торкалося політики і не все було актуальним. Була й пісня: вже стара пісенька, як було оголошено, про Новаків з Праги. Це була ціла родина, і всі вони марили далекими подорожами і далекими краями. Та тут прийшли нацисти, і вони змушені були втекти і розсіятись по всьому світові. А в тих далеких краях, до яких вони так прагнули, вони почали мріяти про Прагу, до якої вороття не було.

— Чому? — подумав Ленко. — Чому вони не можуть повернутися? Чи ж би і вони мали такого професора, який повчає, що повертатися не треба, що треба надіятися у вигнанні на те, що ніколи не настане?

І чи не через діяльність таких людців, як той професор, і він не може повернутися на батьківщину?

Наступив антракт, і вони трохи пройшлись. Можна було вийти в сад, та було надто прохолодно. Був уже кінець вересня.

— Як тобі? — запитала Гедвіґ.

— Навіть не знаю, — завагався він, — якось не дуже послідовно. Ніби і вашим і нашим. А за яку вони власне партію?

— За жодну, звичайно, — відповіла Гедвіг. — Вони просто за людей, за всіх Новаків на світі.

Цього він уже не міг збагнути, та готовий був її обняти просто за впевненість, з якою вимовила ці слова. І раптом, на якусь мить-другу, йому видалося, що бачить професора, всього в декількох кроках від себе. Щойно він краще розгледів обличчя, як зрозумів, що це хтось інший. Чоловік років п'ятдесяти, який через те, що вони стояли близько біля відкритих дверей до саду, дбайливим жестом поправляв палантин на плечах своєї дружини, за що вона йому вдячно кивнула. Це була жінка з уже посивілим волоссям. Двоє, які, очевидно, вже багато років одружені, які мають уже дорослих дітей або живуть для самих себе. Що, коли вона раптом утратить свого чоловіка? Професор теж одружений. Леонід ніколи не бачив його дружину, але ця жінка цілком могла зійти за неї. У всякому випадку це мусила бути жінка, яка багато пережила в роки війни і руху Опору. Яка знала, що таке роки страху і самотність, коли професор сидів у німецькому концтаборі. Яка розділила з ним вигнання і роки поневіряння й муки як переміщена особа в табірних бараках і бляшаних хатинках, перш ніж знову домогтися статків. Коли протягом половини життя розділяєш кохання і горе, то з'являється, мабуть, ця дбайлива ніжність та ласкава вдячність. І якщо такій жінці раптом забрати чоловіка, одним духом... Зранку він піде від неї, здоровий, нічого не підозрюючи. А повернеться неживим, вони попрощалися востаннє, востаннє виявили ніжність одне до одного. Так може статися в будь-яку мить, таке вже життя, нещастя трапляються будь-коли. Але те, що він має завдати професорові — це не нещасний випадок, це задум. Професор був засуджений на смерть, і він про це не знає. Час його пробив, Леонід визначений бути його катом...

— Прокинься, — сказала Гедвіг і штовхнула його. — Даю одну марку за твої думки... до того ж західну марку.

— Думаю лише про тебе, ти ж знаєш, — відповів він. — Нумо заходимо.

— Слухай, — сказав Борис. — Зброю перевезеш сам. Вважаю початковий план перевезення її дипломатичним кур'єром надто ризикованим. Звичайно, він безперешкодно пройде всі пропускні пункти, але там він змушений буде передати тобі її лише при першій нагоді, а ти сам знаєш, як за нашою дипломатичною службою стежать. Шанс, що вас побачать разом, надто великий, і нам тоді кінець, вибухне страшенний скандал.

— Він не мусить її передавати, — почав Леонід. — Ми можемо домовитися, що...

— Ні, — відрізав Борис. — Я більше нікого не хочу в це втягувати, бо це збільшить шанси на провал. Я про все домовився, і зброю ти перевезеш сам.

Він відкрив шухляду письмового стола і витягнув звідти пару бляшаночок.

— Ось вона.

Це були дві бляшаночки сосисок із Західного Берліна.

— В одній звичайнісінькі сосиски, з ними нічого не зробили. В другій — внутрішнє гніздо для зброї, десять таблеток та протиотрута. Вони абсолютно ідентичні.

Леонід узяв їх у руки. Важили вони однаково, і на них не було жодних слідів пошкодження. Він потрусив їх: обидві видали один і той же плюскаючий звук.

— Ти покладеш їх просто до валізи, на якесь логічно обумовлене місце. Не десь так, щоб вони лежали просто під рукою, але й не так, ніби хотів їх сховати. Митний контроль в аеропортах не надто строгий...

Леонідові це не зовсім сподобалося, але він поки що мовчав.

— Якщо тебе схоплять в Темпельгофі, скажеш, що декілька днів тому в казино в Східному Берліні до тебе заговорив іноземець, який запропонував тобі гроші за перевезення цих двох бляшаночок до Мюнхена, де ти їх в умовленому місці і часі маєш передати жінці, яку впізнаєш за домовленими прикметами. Якщо тебе затримають у Мюнхені, розкажеш цю ж саму історію, з відповідною зміною місця чи часу. Ось розроблена легенда. Вивчи напам'ять.

Леонід почав мовчки читати. Це були найпаскудніші відмовки, які годі вигадати. І ось така людина — твій шеф, і тебе хочуть позбутися так нісенітно. Коли ж щось трапиться, то вони — від гріха подалі.

—