Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

роби з нашого сина тяжко хворого. Десять хвилин назад він бігав у садку. Ти бачила, що бігав?

— Бачила, що бігав, — луною повторила Марія.

— Він уже не кашляє?

— Не кашляє, — протягла оторопіла Марія.

— Кашляють і від переповнення радісними емоціями. Дивно, що про це в медучилищі не вчать. Годі зволікати. Потрібно засвітла повернутися. Збирай нас у дорогу і не затримуй.

Еколог солодко потягся.

— Ох і засиділися.

Ігноруючи Марію, підморгнув Мишкові, потім Остапу Яковичу. Діловито розпорядився:

— Яковичу, запрагайте коней та будемо рушати.

Близнята, Петько з Катрусею побігли додому, відпрошуватися. Чоловіки попрямували до гаража. Коло них хвостиком крутився Мишко. Дорослі перемовлялися.

— Я оце, Яковичу, згадав… У Мигії на канікулах мій племінник. Тарасом хлопця звати. Він усе чисто про растєнія і животних знає. Багато полєзного малим може розказати. От би зв’язатися з ним…

— Доречна пропозиція. Телефонуйте.

— Нє, ви самі на кнопки жміт. Я номир помню…

Господарка ненадовго затрималася в альтанці. Сердилася на безцеремонного гостя: «Ач, командир. На курей кричав, як на своїх»; на Остапа; на себе, що не відстояла свою правду. Але найбільше переймалася недугою сина: «Куди він, хворий, їде…».

Коли Марійка подавала Остапу мішечок з бутербродами, то, немов оправдовувалась, тихо сказала:

— Ось дві пігулки аспірину. Одну Мишко вже проковтнув. А ці дві поклади йому в кишеню. Прослідкуй, будь ласка, щоб він їх ужив.

Гай, гай. Знала би Марія, що своїми пігулками врятує життя чужих дітей, то не почувалася б ніяково і так, наче в чомусь перед товариством завинила.

…Машина плавно виїжджала з подвір’я. Золотавець розставив широко крила, кинувся наздогін авто. Лише біля воріт зупинився. Вигнув луком шию і кукурікнув. Мишко озирнувся. Ні, не на півня хлопчик глянув — матері махнув рукою.

Півень вилетів на паркан і надривно горлав: «Михайлику, будь обережний! Бійся підступного змія».

Українська Швейцарія

— О, ми в гірській країні! — вигукував переповнений радісними емоціями Мишко.

Остап Якович уточнив:

— Це місце ще називають Українською Швейцарією.

— Від організованих екскурсій держава мала би більше користі, ніж від станції, яку планують запустити. Місця тут не лише прекрасні, а й унікальні, — прилучився до розмови Тарас, схожий на Котигорошка юнак.

Тарас навчався в університету, на другому курсі біологічного факультету.

— Ше й яку пользу мали б, — підтвердив Еколог.

З-під низько опущеного козирка чоловік слав похмурі погляди на недобудовану гідростанцію, що бетонною потворою вчепилася за протилежний високий берег.

Пан учитель став спиною до сумного краєвиду і почав свою довгу розповідь:

— Ми перебуваємо з вами у серці Гранітно-Степового Побужжя. Воно знамените тим, що є однією з найдавніших частин Євразії.

— Так уже й найдавніших, — стиха кепкував Петько.

Мишко непомітно для дорослих штовхнув товариша.

Голос Остапа Яковича звучав по-особливому — піднесено. Навіть лисина його від хвилювання спітніла і блищала на сонці. Ось він величаво вказав рукою у бік степу.

— Ковиловий степ не лише безкрайній. Він нагадує море, що перекочує хвилі вдень і вночі. Це дає нам можливість уявити український прадавній степ, де вільно, без перешкод гуляв вітер. Сьогодні тишу порушують лише працюючі двигуни сільськогосподарських машин. Руйнівній дії вітру перешкоджають рукотворні лісосмуги. Прислухайтеся? Чуєте спів птахів і рокіт води? Вони линуть з глибокої долини. Звідси, з узвишшя, бачимо, як трепетно, в обіймах гранітних скель несе річка свої чисті води. Тому й не дивно, що наші пращурі дали їй ім’я однакове з Єдиним Богом — Буг.

Краса довкружжя сильно вплинула на Еколога. Голос простого чоловіка тремтів від хвилювання.

— Яковичу, а чи не від буханця пішла назва? Бух — буханець, хліб по-нашому. Ге? Правда, схоже?

Діти перезирнулися, тамуючи сміх.

Тарас витяг із кишені записник і щось черконув у ньому олівцем. Ділився своїми роздумами:

— Обов’язково проведу досліджу щодо походження назви Південного Бугу. (Задумався.) Буханець… Буг… Можливо, пращури мали на увазі небесний хліб?

Діти знову перезирнулися. І, як змовилися, перевели шанобливі очі на Еколога.

Остап Якович кахикнув, щоб привернути до себе увагу. Натхненно розповідав:

— Протягом 60 мільйонів років ця земля не занурювалася у морські глибини. Багато вона могла б повідати нам… На Гранітно-Степовому Побужжі, мов у колисці, виховувалася українська нація…

— …і плекалася людська цивілізація, — докинув Тарас, що сховав записник у задню кишеню джинсів.

Заувагу студента діти не зрозуміли — надто була вченою. Петько крутився з розтуленим ротом.

— А звідки з’явилися гранітні береги? Адже кругом рівний степ, — голосно запитав.

Остап Якович пояснив:

— У цьому місці залягає Український кристалічний щит. Річка пробила у щиті шлях, створивши для стоку води глибокий каньйон. Звичайно, річка невпинно трудилась і довбала граніт мільйони років. Нині отримуємо задоволення, коли споглядаємо її працю, милуємося мальовничим гірським краєвидом.

— Остапе Яковичу, краєвид мальовничий, але чому тут ніхто не живе. Так було завжди? — запитала Катя.

Мишко напружив слух. Йому від самого початку кортіло взнати, чи заселяли цю чудову місцину люди. Остап Якович почав здалеку.

— Шматочок землі, що ми споглядаємо, являє собою залишок Дикого Степу. Цікаво, що його ніколи, чуєте, ніколи, не розорювали. Орати, рити землю, селитися й займатися господарством тут заборонено українським законодавством. Тому й не бачимо тут людських будівель і городів.

— О! — підняв Еколог порепаного вказівного пальця.

Остап Якович на тій же піднесеній ноті продовжував:

— Але раніше, у вісімнадцятому столітті, ці місця вподобали козаки. Вони створили Запорозький Гарт, або сторожове укріплення, обнесене високим, міцним частоколом. Археологи проводили тут свої дослідження. Виявили сліди стоянок стародавньої людини часів палеоліту, трипільської та черняхівської культур, мідного, залізного віків, поселень кіммерійців, скіфів та інших кочівників. Прекрасні місця Побужжя за всіх