Ольга Деркачова - Крамниця щастя

— Покажи щоку.

— Розпухла, — зітхнула Марина.

— Дуже болить? — Олексій обережно торкнувся щоки. — Значить так, іди збирайся, а я через півгодини заїду по тебе. Стільки часу вистачить?

Марина ствердно кивнула головою.

— Ну то біжи, швиденько збирайся.

— Нащо?

— Зуб лікувати.

— Я... Я... не маю грошей, — майже нечутно промовила Марина, відчуваючи, як густо червоніє.

— Це я вже зрозумів. Не хвилюйся. Маю знайомого лікаря. Точніше, він мій хороший друг. Ну і лікар також... Одним словом, збирайся.

У кімнаті Марина, переодягаючись, оглянула своє непропорційно опухле лице. Яка потворка! Вона розплела косу. Русяве волосся хвилями лягло на плечі. Підмалювала очі. Ніби трохи краще. Але не дуже. Розпухле обличчя не врятують ні туш, ні тональний крем, ні губна помада.

Натягнула джинси й блакитний светрик. Повертіла в руках шапку. Вирішила не одягати, бо тоді не буде видно волосся, а це єдине, що в цій ситуації мало привабливий вигляд. Куртка, чобітки. Здається, усе.

І Марина вилетіла з гуртожитку. Олексій вийшов із машини, натягнув їй капюшон на вуха: «Ось так краще. Щока напухла, а ти красуєшся без шапки. І що ви собі, дівчата, думаєте?»

Зуб було успішно вилікувано. Коли дали стипендію, Марина хотіла повернути Олексієві гроші, але він обурено відмовився.

А далі все було, як і до того, коли Марина випадково зустріла Олексія в аптеці. На коридорі, коли дівчина, червоніючи, стиха промовляла «Добрий день», Олексій лише кивав головою так, наче нічого не було.

Але ж було! Марина це точно знає. Ну не щодня ж він своїх студенток відвозить до лікарів?! Чи щодня?

Вона нічого не тямить у чоловіках! Спочатку вони про тебе дбають просто так, а потім роблять вигляд, що нічого не було. А може, для них такі вчинки нічого не означають, тобто це так, як поснідати. Ну є ж такі люди, які просто творять добро й не роблять із цього проблеми. Чи нема? А може, чоловікам узагалі притаманно робити героїчні вчинки, а потім не згадувати про них? Можливо, це звичайна чоловіча справа — бути героєм?..

Але Марина пам’ятала, як він торкався її хворої щоки, як одягав капюшон на неї, як витирав сльози, що котилися від болю, як стояв біля лікаря, коли той порпався в неї в роті, а потім докладно розпитував, як і чим полоскати того бідного зуба, купляв в аптеці ліки для неї, відвозив додому.

Марина розповіла про це подрузі Наталці. Та декілька хвилин подумала, а потім сказала:

— Дурна! Він же пожалів тебе, бо ти сирота!

— Ні. Коли просто жаліють, то роблять це не так! — не погодилася з нею Марина. — Не так!

— А як? — посміхнулася Наталка.

— Не дбають так. Якось інакше, прохолодніше. Не так тепло й ніжно. Тоді просто допомагають — і все. А він дбав про мене!

— Знаєш, Марино, певно, це ти закохалася і сприйняла все не так, як воно було. Ти скучила за нормальними людськими стосунками.

— Та не закохалася! Просто якось дивно, коли щось було, а людина робить вигляд, що не було нічого. Міг би хоч зупинитися, спитати, як справи або ще щось. А то іде, наче й не знає.

— Чому ти так переймаєшся?

— Я не переймаюся! — знітилася Марина. — Давай краще про щось інше поговоримо.

— Закохалася! Он як почервоніла!

— Ні. Знаєш, воно просто було якось так... Ну... він пожалів мене не як сироту чи бідну студентку, а як дівчину. Просто як дівчину.

— Ну, не знаю. А зуб хоч гарно полікували?

— Наталю!..

Із грошима треба було щось робити. Їх катастрофічно не вистачало. Начебто й не купляла нічого такого, проте гроші розповзалися невідомо куди. А коли Марина додерла свої чоботи і в майстерні сказали, що єдиний варіант — їх викинути й купити нові, у неї почалася тиха істерика.

Проте сяк-так чоботи якось зліпили докупи. Ззовні майже нічого не було помітно, а те, що протікали, так це не страшно: скоро буде весна. Але навесні хочеться стягнути джинси, одягти спідничку, колготки, туфлі. На це теж треба грошей. Краса зараз дуже дорого коштує...

В університеті дівчина уважно вивчила дошку з оголошеннями, де час від часу з’являлися пропозиції студентам щодо роботи.

Після кількох дзвінків, походів різними установами й непорозумінь Марина, врешті, влаштувалася роздавати флаєри.

Дівчина стояла на вулиці, чіплялася до перехожих із проханням завітати на виставку текстилю або дублянок, придбати які-небудь вікна чи двері. Деякі люди страшенно лютилися на те, що їм намагаються дати рекламку. А дехто прямим текстом казав, куди Марині піти зі своїми листочками.

Найкраще працювалося в супермаркетах. Там було тепло, а після акцій-дегустацій дівчатам ще й перепадали чи то сир, чи то ковбаса, чи то цукерки — залежно що рекламували.

Спочатку Марина трошки комплексувала. Люди собі спокійно ходять магазином, оглядають товар, а тут ти починаєш верещати: «Тільки сьогодні! При покупці