Ольга Деркачова - Крамниця щастя

Марина чи то зітхнула, чи то схлипнула.

— Дайте цій дівчині найкраще знеболювальне, — пролунав за спиною твердий голос.

«Десь я його чула», — подумала Марина. Повернула голову. Не може бути! Позаду неї стояв Олексій.

Олексій, а точніше Олексій Степанович, викладав у них на педагогічному факультеті математику. Дівчата з нього підсміювалися, бо неможливо було уявити, що цей симпатичний хлопець є доцентом Яловим. Зоряна звідкись принесла плітки про те, що його вважають су-пер-супергеніальним і талановитим.

— Із такою зовнішністю просто не потрібні міз-ки, — хмикнула їхня факультетська красуня Іра.

— Це точно, — додала не зовсім вродлива Тамара.

— Якісь плітки, — засумнівалася Олена. — Він за-скромний і запростий для наукового світила.

— Та ні, — заперечила Іра, — розумні якраз ніколи не вип’ячують свій інтелект. Та й узагалі, насправді впливові люди так себе поводять, що про них нічого такого ніколи не скажеш.

— Боже, Іро, звідки ти знаєш такі мудрі речі? — не могла не зіронізувати Наталка (бо Іра ніколи особливим розумом не відзначалася).

— Та ні, точно кажу вам, він якийсь там у них су-пер-пупер. Нещодавно повернувся з Америки — читав там лекції, — переконувала дівчат Зоряна. — А тепер тут нам буде читати.

— Ну то він вигідний жених? — пожартувала Марина.

— Ага! Відколи це викладачі в нас стали вигідними нареченими? — усміхнулася Іра й поправила свою зачіску.

— Ні, як варіант — непогано, — заперечила Мар’яна. — Розумний, красивий, молодий, неодружений.

— І що тебе з цим варіантом чекає? — Іра знову поправила біле пасмо свого волосся. — Буде він усе життя вчитися, вчитися, читати мудрі книжки, а ти рахуватимеш гроші від зарплати до зарплати й усвідомлюватимеш свою причетність до великого наукового процесу. А життя, яскраве, веселе, цікаве, проходитиме повз. І на старості ти раптом зрозумієш, що нічого не взяла від цього життя.

— Хіба ж це головне? — втрутилася Марина.

— Отож, — продовжувала Іра, — жінці в родині потрібен спокій, достаток, можна кількох дітей... А не перейматися роботою й тим більше рахувати кожну копійку, думаючи, чи стане дітям на молоко.

— Не перебільшуй, — Мар’яна згорнула конспект. — Якщо чоловік дбає про сім’ю, то на молоко для дітей він завжди заробить. І не лише на це. Хіба що ти хочеш пташиного молока?

— А що ще треба, крім любові, у шлюбі? — не стрималася Марина й додала: — Як на мене, головне — любов і діти, а все інше — то дрібниці, лише додаткове до чогось важливо-особливого.

— У шлюбі треба грошей, статусу, впевненості, — рішуче промовила Іра, — всього того, що робить чоловіка чоловіком.

— Впевненості в чому? Що ти й завтра зможеш купити норкову шубу? Сережки з діамантами? Нове авто? З’їздити на які-небудь середземноморські острови? — обурилася Марина.

— А чому б і ні? — не зрозуміла Іра Марининої бурхливої реакції.

— Уяви. Знаходиш ти багатого нареченого, виходиш заміж, навіть народжуєш дітей. І раптом одного чудового дня дізнаєшся, що він став банкрутом. Що тоді? Грошей уже нема, любові не було ніколи. Як ти житимеш? Що тебе триматиме в цьому житті? Ні любові, ні грошей.

— Ой, Марино, не трагедізуй. Чому це він має обов’язково збідніти? Навпаки — розбагатіє ще більше.

Пролунав дзвінок, і дівчата зайняли свої місця. Іра тяжко зітхнула й витягнула новий каталог із косметикою. Олексій Степанович швидко зайшов, похапцем привітався. Зробив Ірі зауваження й продиктував тему. Хтось записував, хтось робив вигляд, що записує, хтось навіть і вигляду не робив. Одним словом, усе було, як завжди на кожній лекції, — хтось вчиться, хтось просто відсиджує пари.

Марина вперше глянула на викладача уважно. А й справді, гарний хлопець. Трохи кумедний. Коли він захоплюється й пише формулу за формулою, то забуває, що ми вже давно не розуміємо, про що йдеться, бо тоді говорить уже більше сам для себе, а не для нас. Смішний, у крейді. Крейда на костюмі, носі, щоках, волоссі. Такий зворушливий! І дуже дитячий. І як він здатен пам’ятати всі ті формули, бо ж он — пише без жодних листочків і підручників.

— Повторіть останню формулу, дівчино! — Олексій Степанович кивнув Марині.

Марина почервоніла:

— Я?

— Так. Ви. А то ви так «уважно» слухали.

— Я... я... я не знаю, — Марина почервоніла, шукаючи на списаній дошці ту останню формулу, і ніяково посміхнулася.

— А чому ви посміхаєтеся?

— Ви замастили носа крейдою.

— Що???

Дівчата розреготалися.

А тепер Марина з розпухлою щокою крадькома позирала, як Олексій розраховується за її ліки.

— Ну що, пішли?

Марина кивнула.

— Ти, здається, Марина? Так?

Марина знову кивнула.

— Ти говорити вмієш?

Марина знову кивнула.