Інгрід Нолль - Аптекарка

у мене тямуще, ба навіть хитре обличчя. Мої карі очі усе детально фіксують. Я намагаюся їх прочитати — чи промовляла вже тоді у них та потреба здобувати собі любов опікою та леліянням? Ця справді жіноча потреба, яка зазвичай стосується маленьких дітей, але проявляється також у роботі в саду, приготуванні їжі та догляді, знаходила мені жертву насамперед серед чоловіків. Моїм батькам треба було в той час дозволяти мені приглядати за дітьми чи купити мені коника, натомість вони ставили в рамку табелі з моїми оцінками.

Спочатку я не усвідомлювала, що мене, наче магнітом, притягували аутсайдери, хворі та невротики. Ще у школі в мене був залежний від героїну хлопець, який потребував мого порятунку. У ті часи я кілограмами їла шоколад, цілі ночі розмовляла зі своїм плаксивим коханнячком і крала в батьків гроші, сигарети й алкоголь. Якби його не запроторили до в’язниці, я б і сьогодні працювала над звільненням його від залежності. Адже тоді була вірна, мов те золото.

Наступним був безробітній моряк. Звісно ж, у моїй колекції знайшлося місце й для чоловіка з депресією, хронічного хворого, врятованого самогубця та звільненого ув’язненого з татуюванням шуліки на грудях.

Робота аптекаркою теж збагатила мою колекцію: всупереч усім приписам, я відкрила чоловікові, якого роздирав біль і який потребував посеред ночі ліків, не віконечко для рецептів, а двері.

Щоб раз і назавжди з’ясувати свою роль у цих трагедіях, я знову і знову починала лікування, але тоді вкотре припиняла. Зцілення моїх підопічних забирало весь мій час. При цьому мені й без терапевтів було цілком зрозуміло, що мене, зовні саму чемність, притягувало насамперед усе, що в суспільстві викликало осуд.

Я боялася цього провалля всередині себе; я навіть бачила сни, що хтось із моїх коханих мене вбив і я лежу мертва, так ніколи й не народивши дитину. Тоді я прокидалася з відчуттям порожнечі, адже життя без материнства видавалося мені змарнованим. Попри увесь розум та ділові якості, якими я наділена, я завжди знала, що моя життєтворча частина така сама важлива. Принаймні раз у житті я хотіла дізнатися, як це — брати участь у творінні й народженні. Тим часом пісок у пісочному годиннику збігав. Дитина означала для мене дуже багато: маленьке створіння, яке можна сформувати за власними уявленнями, з яким можна братися за те, чого хочеш, якого можна обдаровувати чи захищати за покликом серця. Я хотіла, щоб дитина стала частинкою всього, що було важливим у моєму житті. Вона не мала б відчувати в чомусь нестачі ― ані в любові, ані в шпильках до волосся. Я хотіла забезпечити її зразковим батьком із шанованою професією та сталим прибутком, який би походив з порядної родини та мав яскравий розум. Мої тогочасні супутники геть не годилися для цієї мети.

Пані Гірте хропіла.

2

Однієї неділі мене відвідала Доріт, подруга юності. Вона має змогу приходити тільки тоді, коли Ґеро приглядає за дітьми. У розпал наших теревенів зайшов лікар. Доріт для годиться вийшла в коридор. Звичайні стандартні запитання: «Усе гаразд? Є проблеми з розширенням вен? Болять шви?»

— Коли мені можна буде додому? — запитує пані Гірте.

Черговий лікар неохоче приймає такі рішення, вона мала б це знати. Кинувши погляд на пляшку з сечею, він іронічно відповідає:

— Невже ви хочете, щоб вас виписали з лікарні з постійним катетером?

Коли опісля Доріт знову сиділа біля мене, я розповіла їй, що ми терпіти не можемо доктора Кайзера, на відміну від доктора Йоганнсена, головного лікаря — дивним чином, але і пані Гірте кивнула на підтримку моїх слів.

— Але він дивиться в очі довше ніж дві секунди, — розповідала я Доріт, — а ти сама знаєш, як легко в такій ситуації закохатися.

Подруга засміялася, а тоді чи то нахабно, чи то навпаки по-дружньому втягла до розмови й пані Гірте.

— Гелла має рацію, чи не так?

Моя зачахла сусідка щось пробурмотіла, тоді дістала газету «Вельт ам Зоннтаґ» і взялася за читання розділу новин про економіку.

Про свою сім’ю можна розповідати днями чи, як у нашому випадку, годинами, але більшість жінок воліють краще слухати історії про чоловіків. Я виходжу з того, що пані Гірте залишилося вже не так довго бути на цьому світі, тож вона не зможе десь про це проговоритися. Тому я вирішила подарувати їй ще кілька бентежних, безсонних годинок. Здебільшого вона ніяк не коментує мої розповіді, але якось із її уст злетіло:

— Та ви божевільна.

Це мене розважало; я б залюбки трішки провокувала цю стару каргу. Отож з усіма деталями я розпочала розповідь про Левіна.

Коли ми почали зустрічатися, я вірила, що прийшов кінець фазі, коли я була рятівницею чоловічих душ. То був цілком нормальний хлопець, хоч і молодший за мене на кілька років і ще досі навчався, але за всіма ознаками відповідав суспільним нормам. Десь у глибині душі я думала про весілля, про дітей, але ніколи не висловлювала своїх думок уголос. Молодому чоловікові треба дати час.

Справи Левіна не завжди йшли добре, але натомість він не брався одразу ж за злочинне ремесло чи починав колотися, пиячити або навідуватися до повій. Він дуже страждав від того, що його мати майже одразу після раптової смерті батька переїхала з новим чоловіком до Відня. Недалеко від Гейдельберга, якихось півгодини від нас, мешкав живучий дід, у якого завжди був поганий настрій. Свого внука він використовував радше як слугу, коли треба було порізати м’ясо чи кудись відвезти діда машиною.

Я познайомилася з Левіном, підшукуючи собі вживане авто.

Для мене цінність автомобіля десь така ж, як і пральної машини. Окрім ціни та пробігу, мене цікавить лише колір — він має бути стриманим.

Коли