Станіслав Лубєнський - Степовий пірат

ХVIII столітті південні окраїни Російської Імперії[1] почали заселяти перші поселенці, кам’яних воїнів загнали до роботи у господарстві. Одним дозволили стояти, підпираючи паркани й стіни. Інші, відповідним чином відшліфовані, впали на животи, перетворившись на корита для свиней. Втім, трагедія кам’яних воїнів була такою ж непомітною, як і зміни, здійснені в безкрайому степу першими поселенцями. Справжня революція прийшла допіру в тридцятих роках ХХ століття, коли багатогектарні поля колгоспів обсадили деревами. Вони повинні були захистити орні землі від буревіїв і затримувати сніг, який, танучи, наводнював землю. Але хоч дерева, як і оброблювані поля, назавжди змінили вигляд степу, велич простору приголомшує дотепер.
1

Гуляйполе простягається долиною невеликої, порослої очеретом річки Гайчур. На пагорбах, що її оточують, від часів козаччини стоять сторожові вежі. Запорожці виглядали небезпеку, що наближалася з півдня: татарська орда з Криму заливала вільний степ, нищила поселення й брала в полон мешканців. Проте край козаччині поклав напад з півночі. Наприкінці ХVIII століття запорожці зазнали зрадницького удару в спину.

Родючий український чорнозем і м’який клімат віддавна спокушали російське дворянство. Однак господарями на цих землях все ще залишались козаки, які користувалися широкою автономією. Запорозька Січ, держава у державі, втратила сенс лише після перемоги Росії над Османською імперією. Кримське ханство стало російською провінцією, загроза з боку турків зменшилась. Козацькі застави перестали бути потрібні.

1775 року війська цариці Катерини ІІ оточили й знищили Січ. Старшина зазнала репресій, а кошового Петра Калнишевського заслали на Соловецькі острови. Останній отаман, арештований вже старцем, скнів у в’язниці ще чверть століття. Замкнутий на довгі роки у тісному казематі, він дичавів, але якимось чудом усе ще жив. Звільнений врешті за амністією, він більше нагадував тварину, ніж людину. Мав довгу ковтунувату бороду, зогниле лахміття й довжелезні кігті. Останній отаман Запорозької Січі залишився ченцем у соловецькому монастирі. Він помер у сто тринадцять років. Нині церква вшановує його як святого.

Через кілька років після знищення Січі запорожців позбавили решток автономії. Реєстрових перетворили на звичайних солдат, нереєстрових — на кріпосних селян. Але виховані у вільному степу козаки не звикли ні перед ким гнути шию. Багато з них об’єднувалися у розбійницькі ватаги. Зростала кількість нападів на купецькі каравани, що рухалися на Крим. Висилання каральних загонів не допомагало. Банди ховались у високих бур’янах і спілкувалися за допомогою димових сигналів. Діти степу на своїй території були практично невловимі.

Така козацька банда мала свій осідок також і в околицях нинішнього Гуляйполя. У 1785 році катеринославський[2] намісник наказав створити на цій території військове поселення. Звідки походить назва Гуляйполе? Одна з легенд твердить, що її вигадав чиновник, який обирав місце для поселення. Він видерся на курган роздивитись околиці і побачив лише море високої трави, що погойдувалась на вітрі. «Нехай буде Гуляй-Поле!», — нібито крикнув він своєму ескортові. За іншою версією «гуляйполем» називали у розмовному мовленні всі вільні, необроблювані землі. Тому сіл із подібною назвою на території центральної та східної України можна знайти чимало.

Згідно з першим переписом 1795 року, в Гуляйполі мешкало дев’ятсот шість осіб. Переважання чоловіків свідчить про військовий характер поселення. Першими мешканцями Гуляйполя були селяни, переселені з глибшої України, з Полтавської, Київської та Чернігівської губерній. З’явилися тут також родини з Молдавії й трохи колишніх запорожців. Село не мало вулиць, лише на зразок козацьких поселень ділилося на сотні, названі за місцями походження мешканців. На початку ХІХ століття сюди також були переселені польські дрібношляхетські родини з околиць Кам’янця-Подільського. Поляки, як і більшість приїжджих, швидко злилися з оточенням. Невдовзі єдиною згадкою про польських поселенців залишилися прізвища. Слово «Польща» викликає у нинішніх Заблоцьких, Заремб чи Домбровських тільки слабку сентиментальну усмішку.

Лише німецькі поселенці, тримаючись осторонь, успішно захищалися від українізації. У своїх колоніях вони зводили власні школи, плекали мову й традиції. Донині, наприклад, у селі Яблукове (колишнє Зільберштайн), стоять німецькі будинки з червоної цегли із нікельованими клямками. Старші мешканці дотепер пам’ятають дисципліну, запроваджену колоністами. Селянських дітей, пійманих у німецькому саду, били без милосердя. Багаті господарі, що постійно потребували робочих рук, давали заробити, але ретельно добирали собі робітників. Кандидатам давали обід — якщо селянин їв швидко, це означало, що так само швидко він працюватиме. Колоністи здебільшого були членами протестантської секти менонітів. Переслідувані на батьківщині, вони втекли до Речі Посполитої, а після поділу стали підданими царя. У 1800 році указом Павла І вони були звільнені від податків на тридцять років і отримали матеріали для будівництва домів. Як пацифісти вони не мусили постачати рекрутів.

2

Попервах було важко. Стихійні лиха, хвороби й інші нещастя не оминали Гуляйполя. Вже у перші роки існування поселення мешканців стало вдесятеро менше внаслідок чуми. Коли епідемія минула, стався неврожай. У найбідніших повітах треба було роздавати хліб і дрібну грошову допомогу. Наприкінці ХVІІІ століття мешканці Гуляйполя потерпали від суворих зим. Бувало, людям доводилося виходити з хат через комини. Вцілілу худобу годували соломою зі стріх, а зі здохлих тварин негайно знімали шкіру, якою прикривали дахи. Після зими траплялися повені, а посіви нищила сарана. Пам’ятна зима 1812 року, яка так допекла наполеонівській армії, засипала Гуляйполе снігом по самі дахи. На війну з імператором Франції село відправило вісімнадцять рекрутів. Чи повернулись вони? Книги про це мовчать. Так само, як і про певних Семенюка й Мищенка, що пішли воювати проти повсталих поляків 1831 року. Не відомо, чи вони вижили, і які оповідки привезли з собою додому.

З часом, утім, справи в Гуляйполі пішли на краще. Воно лежало на перетині двох торгових шляхів — старого, чумацького, на Крим і нового, на Донбас. На ярмарки з’їжджалися купці з України, козаки з-понад Дону й Кубані, торгували шовком і сукном. У 1865 році виникла навіть пропозиція зробити з Гуляйполя столицю повіту, відмовившись від негарного й меншого за військове поселення Олександрівська[3]. Ідея не втілилась, але стрімкий розвиток Гуляйполя продовжувався.

У