Ерік Смаджа - Сміх. Біологія, психіка, культура

аспекти. Справді, людина, опинившись на верхівці еволюції тваринного світу, інтегрувала різноманітні стадії та набутки філогенезу, заразом розірвавши зв’язок і відмежувавшись від найближчих родичів своїх, великих людиноподібних мавп, завдяки здійсненню «двох основних інновацій», появи подвійного — психічного та культурного — життя, кодованого складною системою лінгвістичних знаків. Однак її філогенетичний спадок, що передається через геном, зберігся й асимілювався в нових специфічно людських набутих властивостях (складна психічна система і культура), щоб уже бути задія­ним у поведінкових моделях, що характеризуються складною взаємозалежністю, функціональною полівалентністю і багатозначністю. Так, стає важливо вивчати, як казав Мосс, «тотальну людину».

Ось його висловлювання з цього приводу:

«І я дійшов висновку, що неможливо мати ясне бачення про всі ці факти: про біг, плавання тощо, якщо не ґрунтуватися на потрійному підході замість однобічного підходу, хай він механіко-фізичний, як-от анатомічно-фізіологічна теорія ходи або ж, навпаки, психологічний чи соціологічний. Потрібна потрійна точка зору — перспектива “тотальної людини”».

Тому ми вважаємо, що для кращого розуміння предмета сміху потрібно застосувати концептуальні інструменти й методи таких дисциплін: етології, медицини, когнітивної психології, психоаналізу й антропології. Один зі способів їхнього поєднання буде забезпечений поняттям комунікації.

Справді, сміх традиційно сприймали як емоційний вираз обличчя, але насамперед він є способом невербальної комунікації різних типів афективних повідомлень, серед яких передусім фігурують радість і задоволення, але також агресія і тривога.

Фактично поняття комунікації цілком може бути об’єд­нав­чою концепцією, за допомогою якої сміх розглядатиметься в його біологічних, патологічних і соціокультурних аспектах.

— У Першому розділі ми розглянемо три класичні визначення сміху, згадаємо низку його вжитків у різних мовних висловах, а відтак здійснимо філософську мандрівку від античних авторів до Берґсона.

Філософи насправді часто ставлять добрі запитання й дошукуються відповідей на них, а деякі, як зазначив Л. Дюґа у «Психології сміху» (1902), спромоглися структурувати свої роздуми про сміх у чіткі теорії. Вони ж підкреслюють складність такого явища, як сміх.

— У Другому розділі за допомогою етології ми розглянемо феноменологію сміху і спробуємо викласти його онтогенез і філогенез, а також чинники його історичності.

— Третій розділ запропонує огляд зовнішніх і внутрішніх факторів, що сприяють появі та створенню сміху. Зов­нішні фактори збурюють як видиме смішне, так і внутрішні психічні процеси, тимчасом як внутрішні детермінанти, множинні та комплексні, стосуються психічного і мозкового сміхотворення, впливають на моторику та голос. Такий розгляд потребуватиме звернення до даних нейрології, психіатрії та психоаналізу.

Наприкінці другого та третього розділів ми запропонуємо біологічне та психічне кодування сміху.

— Нарешті, у Четвертому розділі буде розглянуто модальності соціокультурного підходу до сміху, вписаного в своє «природне» середовище, а саме — соціальне і культурне життя певної історично детермінованої групи. Будуть визначені параметри його культурного кодування. Спираючись на етнографічні дані, ми запропонуємо власне бачення сміху і смішного, що утворює систему комунікації смішне–сміх. Отже, сміх посяде проміжну позицію між системою сміхової комунікації та системою емоційних, індивідуальних і соціальних виражень.

Ми сподіваємося, що наприкінці нашого дослідницького маршруту крізь аркани сміху міждисциплінарний підхід дозволить нам сформулювати зв’язний дискурс і ми, врешті-решт, отримаємо синтетичне, а отже, нове розуміння сміху, не позбавлене евристичної цінності.

Від часів першого видання цього твору (1993 рік) інтерес до сміху значно виріс; мас-медіа та громадська думка навіть витворили й поширили власне уявлення, що супроводжується дещо імперативним і наполегливим дискурсом: «Ми живемо в часи, коли сміються мало; а сміх корисний і терапевтичний; отож суспільству потрібно сміятися більше». Так були створені асоціації, клуби і школи сміху, які набули незвичайної популярності. Хоча цей сучасний соціокультурний феномен особливо цікавий, але в нашій роботі він не буде розглянутий. Ну, а тепер — «хай живе сміх»!..

Перший розділ. Літературні аспекти і філософські розмисли
I. — Визначення

Якщо зазирнути до трьох авторитетних словників «Ларус», «Робер» і «Літре», то відповідно прочитаємо такі визначення:

Сміх («Ларус»): вираження веселих почуттів через скорочення м’язів обличчя, що супроводжуються більш чи менш уривчастими й гучними видихами.

Сміх («Робер»): вияв радості через розширення ротового отвору, що супроводжується уривчастими, більш чи менш гучними видихами.

Сміх («Літре»): здійснення певних рухів ротом, унаслідок враження, що збуджує в нас щось веселе, приємне. Сміх є дією сміху або, мовою фізіології, серія невеликих уривчастих, більш чи менш гучних видихів, що залежать переважно від скорочень діафрагми й супроводжуються мимовільними скороченнями лицевих м’язів.

Отже, на основі цих трьох «класичних» визначень сміх постає як вираз обличчя, що передає почуття радості й має два аспекти — візуальний і звуковий.

II. — Застосування слова «сміх» у мовних зворотах

Існує безліч висловів зі вжитком слова «сміх», які тим самим засвідчують розмаїття смислів, що трохи контрастує з однозначністю поведінкової реакції. Погляньмо разом із відомими письменниками на цей плюралізм висловів (приклади взято зі словника «Літре»):

• Сміятися до сліз: сміятися так сильно, що аж сльози починають текти.

• Сміятися на всю горлянку, сміятись, як божевільний: «Коли ж вони впізнали мене, то зачали реготати, як дві навіжені, розглядаючи моє жалюгідне вбрання» (Лесаж).

• Померти від сміху, луснути зі сміху: «Ось уже три місяці поспіль я встаю й лягаю, падаючи зо сміху» (Вольтер, Лист до Тьєріо, 11 серпня 1760 р.).

• Смішити себе: шукати нагоду, мотиви посміятися, «смішити себе, щоб не плакати».

• Самозадоволено всміхатися: показувати на обличчі втіху від власної вагомості. «Недбалий стан наївної довіри породжує самовдоволення без міри, тому він без кінця з погордою сміється» (Мольєр, «Учені жінки», I, 3).

• Сміятися нутром: переживати почуття радості, що викликає сміх, але не показувати його назовні.

• Ласкаво сміятися: влаштовувати привітну зустріч. «А гляньте, як усі його вітають чемно, як усміхаються, розточують слова» (Мольєр, «Мізантроп»[4], I, 1).

• Аби посміятися, заради сміху: коли говорять або чинять не всерйоз. «Ви що, смієтеся?»: так кажуть персоні, яка робить не