Ерік-Емманюель Шмітт - Готель між двох світів

Усі мовчать. Жульєн сідає.

Жульєн. Я мав зрозуміти, що сплю, коли заїхав перепочити до цього мотелю.

Маг. До «мотелю»?! Але ж ви й дивак! Тільки послухайте! До «мотелю»!

Марі і Маг не можуть втриматися від сміху. Президент величезним зусиллям приєднується до їхніх веселощів.

Раптом вітальнею проходить служка в білому. Зупинившись на мить, він дивиться на пожильців і лагідно усміхається.

Гигикання миттю стихає.

Марі (присоромлено). Так, Еммануїле, ви маєте рацію: кепкувати неввічливо.

Президент (подивовано). А ви, бачу, його кличете Еммануїлом?

Служка виходить.

Жульєн. То ви можете мені допомогти?

Маг (Жульєнові). Повірте моєму досвіду, юначе: збагнути, де ви, можна лише одним способом — запитати в кожного з нас, що він робив перед тим, як потрапити сюди.

Марі схвально киває. Президент, трохи повагавшись, теж.

Президент. Якщо це вам справді допоможе…

Жульєн. Але ж це абсурд!

Маг. І все ж іншого способу не існує…

Марі. Його правда. (Жульєнові.) Запитайте мене! (Жульєн не реагує.) Та питайте ж мене, трясця! (Жульєн спантеличено кривиться, але Марі тлумачить це як згоду.) Ну ось, ви всі бачили — він мене запитав! (Радісно зітхає і починає свою оповідку.) Марі — саме так мене назвали батьки. До біса чудова думка! Цілісіньке життя я підтирала і витирала. Підтирала і витирала! Батьки ніби ще тоді знали, що губка, віник і ганчірка — єдиний для мене шлях. От і начепили мені на чоло це ім’я — Марі! Татко наймався працювати в селі — красенем був: такий темний увесь і волохатий. Зранку поголиться — а вдень уже відросло. Знаєте, що це означає, ні? Усе це волосся, що так і пре, — це чоловіча сила, тобто всередині забагато сперми, і чоловіку весь час кортить їбатися. Мама щовесни приводила нам братика чи сестричку. Менших за мене було аж дванадцять! Тож я мала весь час купу роботи — бідна матуся занадто втомлювалась. На щастя, тринадцятий — Паскаліто — прийшов на світ не дуже здоровим: личком був подібний до соняха і весь час куняв, байдужий до всього. Батьки всім казали, що бідолашне гепнулося з воза із буряками. Після цього таточко став одягати резинку. Я оце думаю, що матуся навмисне пошкодила собі рожачку…

Президент (перелякано). Ближче до справи, будь ласка, ближче до справи…

Марі. Ближче, ніж є, вже не буде! Ви ж ніколи не даєте мені поговорити — тож тепер мене не зупинити!.. Я, отже, махала шматою з рання до смерку, і хвилиночки не маючи на дурні мрії; тож, коли мені виповнилось вісімнадцять, першому ж хлопові, який ледве торкнувся моїх трусиків на танцях, я дозволила укласти себе в його благенькій кімнатці — отак і залишила батьківську хату, перебравшись до нього разом із малою. Я обрала його, бо він скидався на татка — ну, був так само волохатий; але ж татусь хоча б працював, а мій… о, мій — він не був ні до чого здатний, єдине, що він мав, — це волохате тіло… Ледарюга — страшенний! І знову було те саме: я працювала прибиральницею, аби прогодувати спочатку його, а потім іще двох — еге ж, у мене аж дві доньки, це діло я вмію! А натомість — хоч би спасибі! Ні пестощів, ні любощів — ні, на це в нього теж бракувало духу! Але ж трохи псячих ласок, хай навіть на скору руку, — лише це дозволяє нам, жінкам, відчути себе самицями!

Президент. Та переходьте ж до справи!

Марі. Кажу ж вам — інакше не вмію!

Президент. Нас цікавить кінець, а не початок.

Марі. Про моє життя мало що можна розповісти, тож коли вже я розповідаю, то кажу про все, і якщо вам не подобається — не варто було й питати! Отже, одного дня він подався собі по тютюн і не повернувся. Зрештою, було це не так уже й погано, однак вродливішою від цього я не стала… Хай там як, а донечки виросли. Не знаю, в кого вони — певно, у свого дідуся: такі непосидючі, чоловіків міняли швидше, ніж трусики. Господи, скільки ж я доклала зусиль, аби прилаштувати їх і спинити цю гонитву за товстими сардельками! Місяць тому я достроково вийшла на пенсію… Усе життя я заспокоювала себе: останньому господареві останнього дня я скажу — та пішов ти! Проте одного дня замість цього, відклавши вбік віники і совки, я відчула тривожну тяжкість у тілі, задуху — і просто посеред чужої вітальні загриміла догори ногами на підлогу! О, в лікарні до мене так мило ставилися! Часом я й забувала, що я у лікарні. Так чисто! Все було таке біле-білісіньке — а це ж не я чистила й терла це все! Мені готували смачні страви, мені всміхалися хлопці!.. Гадаю, в лікарні минули найкращі дні мого життя. Лікарі сказали, що в мене надто втомлене, надто спрацьоване серце — занадто втомлене для мого віку. І направили до будинку відпочинку. А коли я увійшла туди — до старовинного замку Ля Ферроньєр, розташованого посеред парку і повного людей, що піклувалися про мене і ставились уважно, мов до пані, — то відразу відчула себе справжнісінькою принцесою! Навіть садівник щоранку приносив мені до кімнати троянду і кланявся так, що аж зад до неба стирчав, а я шарілася! Уявляєте? Вчора я спускалась парадними сходами і, спершись на поруччя, подумала, що тут мені нарешті справді добре і що тепер я зможу обміркувати все те, про що не мала часу подумати: про життя, смерть і Бога — ну, про всі такі речі! І раптом відчула, як розплющуються очі, очищуються легені, ніби починається нове життя — все вібрувало навколо мене, я почула подих речей і сказала собі: «Певно, таке воно — щастя!». І — гуп!

Жульєн. Гуп?

Марі. Мене вдарив грець, себто розбив параліч…