Олександр Васильович Вітров - На скрижалях історії

Отаман чумацької валки, до якої приєднуєшся, тільки спитає, чи є на похваті харчі й баклаг із водою і якась зброя, бо часто трапляється, що на валку нападають усякі зайди, котрих завжди вабить одвічно сумирна Україна, а тому кожен чумак повинен мати обов'язково хоч дещо, щоб боронитися.

За звичаєм чумаки неодмінно зупиняються, якщо здибають у дорозі інший чумацький обоз, розкурюють люльки, розводять теревені. Проходячи селами, тамтешніх дітей, зазвичай, пригощають чимось смачненьким, а бідним родинам дають сіль без грошей.

Під час відпочинку два чумаки з півтори години пасуть волів потім їх напувають, інші варять обід. Після цього обідають і знову правляться в дорогу. Під час поїздки, як і козаки в поході, чумаки дотримуються сухого закону, а після доброго торгу бучно гуляють.

Випивши кухоль води, дід тихою оповіддю веде внуків за собою все далі й далі, у широкі простори безмежних українських степів:

— Літньої пори в Петрівку найспекотніше. Синє небо чисте, аж вицвіле від спеки, ані хмаринки, яка могла б хоч на хвильку затулити немилосердне світило, ізгори нещадно пражить сонце, нагріває теплом і широким промінням, як золотим дощем, кропить кожну билинку, кожен листочок, а з трави обдає, освіжає пахучим холодком.

На великих відстанях між природними водопоями чумаки копають у полі три криниці, розташовують їх трикутником — Бог любить трійцю, між криницями садять калину.

Везучи товар на своїх рипучих дерев'яних возах, вони завжди остерігаються нападів татар. Та коли їм пропонують охорону з російських солдатів, вони відхрещуються від неї, побоюючись москалів більше за татар. Чи нападуть бусурмани, це ще непевно, а от що москалі дорогою все їхнє сало й припаси з'їдять — безсумнівно.

У всі сторони, на стріл лука, валка висилає вивідників на конях, стежити за степом. Хтось із них видирається на маківку кургану й прискіпливо оглядає черговий відрізок степового простору, поки його не пройде вся чумацька валка.

Фіалковіє, темніє вечірнє небо, усе живе примовкає, широкі тіні простягаються між стародавніми високими могилами й мережать степ. Умиваються росою й поволі спливають, вияснюються зорі, темна й пахуча ніч, розправляючи між курганами чорні крила, пригортає й тулить усю землю, наче ненька свою дитину до грудей.

Аж тільки тепер, із заходом сонця, трудовий день у чумаків закінчується. Відразу приступає до приготування вечері обраний кашовар, на чиєму возі знаходилися казан і тагани. Традиційна чумацька їжа — хліб із сіллю, куліш із гречаної або пшоняної крупи, засмажений салом або олією.

Усі інші розставляють вози на ночівлю в каре: чотирикутником або колом, для можливого захисту. У цьому випадку сходяться передні й задні вози, а середні відходять у сторони, утворюючи коло.

А яка радість, коли валка зупиняється на ночівлю. Воли розбрідаються по розкішній траві й серед мертвущої степової тиші раптом неждано розпанахають глуху ніч ніжні звуки кобзи й пісня мандрівного кобзаря!

Сотні літ минули з тієї пори, як найулюбленіший із тодішніх народних ватажків козак Наливайко, на своєму доброму коні із сотнею відчайдушних запорожців, по цих степах гнав татарву. До сих пір прославляється він у народних піснях. Ось і зараз цей степ слухає старовинну пісню слави його, про те, як він бив ляхів-католиків поблизу міста Чигирина в 1597 році:

«Через гори хмара виступає, виходить, гримить на Чигирин громом, блищить на Україну блискавицею: то Поляки через три річки переходили й біля третього переходу зупинилися. Що ж гетьман Наливайко думає гадає?»

«То не хмари по небу святим громом гримлять, щось не святих вони до Бога проводжають. То Ляхи в бубни б'ють, у труби грають, усе своє військо скликають, раду тримають, а потім коней сідлають, через Білу річку переходять, мости мостять, гати гатять, кілки забивають, хмиз і дрань кладуть, — через Білу річку переходять». Так називалася в піснях лірників і кобзарів річка Тясмин, при якій стоїть Чигирин [37, 8-9].

А чумаки навколо вогнища сидять, зажурилися, і казанок уже кипить, і галушки пора салом затовкти й посолити, а ніхто й не поворухнеться, щоб не перешкодити кобзарю.

Слухають думи козацькі й ті пісні стародавні, що вже давно забулися, загубилися. І мимоволі закрадається в голову гадка: «Час, куди ти пішов?... Навіщо віднесло з тобою привільне життя наших предків. Ух! Стара старовина, за тобою шкодуємо, а може тоді ще гірше було!?»

Чумак у дорозі з ранньої весни до пізньої осені. А в рідній домівці — нетерпець, не дочекається сім'я, і гарячий наваристий червоний український борщ стоїть на столі. Рідним і близьким чумаки привозять різні гостинці.

— Ідемо на південь. У степу ні душі, ні людини, ні тварини. Перекотиполе на безкрайому роздоллі, далеко навколо, — повістує дід Андрій, аж молодіючи спогадами, — широчінь лежить, ковилою-травою розстеляється по краях, усе сизий туман. Далеко-далеко від кургану видніється наступний, неспіхом пропливають у блакиті хмари білим стадом, та хіба що журавлиний ключ у небі пролетить на північ і прокурличе нам «кру-кру» про свою печаль, а може проводячи свою перекличку. А дружина моя Химка, коли проводжала, передрікала:

— Де б не був, а почуєш журавлів — знай, що чекаю тебе.

Безжалісно жахтить сонце, пробігти по траві вітру сонному лінь, січуть дощі, полощуть невтримні вітри, а чумаки знай собі просуваються тихо, неспішно, українським неосяжним степом. Скриплять вози, ремигають круторогі воли, ліниво переставляють ноги й хвостами відганяють надоїдливих мух. У чумаків шаровари в