Галина Микитчак - Джмеленя та Канікульне озеро

Дмитрик глипнув на Дзвінку, Дзвінка глипнула на Дмитрика. Отакої! Потопельник виявився навіть дуже живим! Обоє швиденько почимчикували по мокрих слідах підводного сантехніка. Сліди, як і їх господар, звернули в провулок і зникли перед каналізаційним люком.

— Він спустився вниз і засунув за собою люк! — здогадався хлопчик.

— Не сантехнік, а амфібія якась! — здивувалася Дзвінка. — Ходімо звідси. З ним усе гаразд. Просто він дуже дивний!

— Почекай! — Дмитрик присів біля люка. — Тут є щілина! Можна відтягнути люк і зазирнути вниз!

— Навіщо? — насторожено глипнула Джмеленя.

— Як навіщо? Простежити за сантехніком! Він же потенційний каналізаційний шпигун!

— Я думала, що сьогодні ти шпигун, бо ти шпигував за сантехніком!

— Одні шпигуни, рідні, завжди шпигують за іншими, чужими!

— А чому ти вважаєш його шпигуном?

— По-перше, він з’явився в нашому районі несподівано! По-друге, залишає за собою мокрі сліди! По-третє, вміє не дихати під водою, як йоги! У розвідці їх такого навмисне вчать! По-четверте, він узяв гайковий ключ і заліз у каналізацію. Хіба цих доказів не досить?

— А нащо йому в каналізацію?

— Як нащо? Робити диверсію! От закрутить унизу якийсь кран — і наша підземна річка Полтва потече в інший бік! Усе заллє рідкими відходами! Або підсипле нам у водопровід біологічну зброю!

— Як можна підсипати зброю?

— Ну, не пістолети чи гармати, а такий білий порошок, від якого в нас почнуться видіння. І ми станемо сновидами! Ти що, зовсім шпигунських романів не читала?

— Чесно кажучи, ні. Я люблю казки. Може, краще когось покличемо, щоб послідкував за сантехніком?

— Ми вже поліцію кликали! У них упереджене ставлення до дітей! Самі зупинимо шпигуна!

Дмитрик сів на хідник, уперся ногами в каналізаційний люк і почав його штовхати. Дзвінка потягнула люк на себе, й вони трошки зсунули його вбік, хоча зробити це було ну ду-у-уже важко. З’явилася щілина, у яку діти вже могли пролізти.

— Ти старша. Лізь першою!

— Там темно!

— У мене є ліхтарик!

— Тоді ти й лізь першим!

— Добре, я хоч маленький, але чоловік! — Дмитрик героїчно зітхнув і прослизнув у каналізаційну шахту. Увімкнувши ліхтарик, він побачив лише круглу чорну діру — дна не видно. Він іще раз зітхнув і почав спускатися. За ним у люк прошмигнула Дзвінка.

Щаблі драбини були холодні та слизькі. У шахті стояло затхле сире повітря, напахчене пліснявою та помиями. Діти повільно спустилися донизу й опинилися в широкому тунелі зі склепінчастою стелею. І стіни, і стеля були викладені з тесаного каменю, місцями траплялися вставки з бордової старезної цегли. Справжнє казкове підземелля, таке в кіно показують.

— Може, повернемось? Тут так темно… — прошепотіла Джмеленя, хапаючи товариша за руку.

— Ти хочеш, щоб сьогодні Полтва потекла через ваш унітаз? А порошок, від якого ми захворіємо на голову? — Дмитриків ліхтарик стрибав по камінній кладці, вихоплюючи мокрі плями на стінах.

— Добре, ходімо. Виведемо шпигуна на чисту воду! — Дзвінка важко зітхнула та зціпила для сміливості зуби.

За наступним поворотом каналізаційних катакомб раз-другий мигнуло світло, і нарешті пляма від ліхтаря зупинилася на стіні. На ній з’явилася тінь сантехніка. Він зняв із плечей розвідний ключ і почав крутити ним якийсь кран.

Дмитрик аж рота роззявив.

— Джмеленя, я був правий!

— Він розкручує нашу каналізацію!

— Як на мене, він закручує, а не розкручує! Перекриває крани. Зараз усі нечистоти попливуть назад, у наші квартири! — мовив Дмитрик і вимкнув свій ліхтарик.

Світло за поворотом дозволяло добре роздивитися сантехніка-диверсанта. Той зняв кран, і вода почала пробиватися цівками. Ключ дзенькнув об трубу — і в каналізаційний прохід шугонули крилаті тіні.

Дмитрик увімкнув свій ліхтарик, перелякано скрикнув, затулив голову руками і… зірвався з парапету вниз, у брудний потік. Дзвінка кинулася до парапету та глянула вниз. Дмитрика не було. Тільки тьмяна пляма світла повільно спускалася на дно крізь мутні помиї.

— Допоможі-і-і-іть!!! — закричала Дзвінка, розпачливо озираючись.

Вони сиділи на березі Канікульного озера. На лопухах сохли Дмитрикові футболка й шорти. Дзвінка щойно їх прополоскала, щоб батьки не здогадалися, де сьогодні побувало їхнє чадо. Занурившись у воду до половини, біля дівчинки сидів сантехнік. На покрученому містку підсихав Дмитрик.

— І чого ви полізли туди? Спускатись у каналізацію можна тільки підготованим людям. — Сантехнік із докором глянув на дітей і похлюпав на себе водичкою.

— Ми думали, що ти шпигун-диверсант і хочеш, щоб каналізація потекла назад, у наші будинки, — пробелькотів зашарілий Дмитрик.

— Я, до речі, міняв кран на трубі, що веде до мого озера. Труба давно проржавіла, і сюди протікають нечистоти! Озеро, хоч і маленьке, але мій дім!

— Озеро — твій дім? — здивувалися діти.

— Звісно! Я ж не зовсім справжній сантехнік.

— Я так і знав! — здається, впевненість знову повернулася до Хитрика.

— Я водяник. Правда, ще молодий. Мені лише сто двадцять.

— Сто двадцять днів? — перепитав Дмитрик.

— Років. Тепер я вже набрався сили повернути своє озеро до життя.

— То ти навмисне влаштувався сантехніком, щоб оберігати озеро? — запитала Дзвінка.

— Саме так!

— І ця затоплена стежка, і гідрокостюм із водою всередині, і мокрі сліди по тобі…