Рей Бредбері - Пограймося в отруту!

стіна бездоганна. Я не торкався її. Треба поспішати. Поспішати. Час, час. Лише кілька годин до того, як припруться його дурні друзі!

Він обернувся.

Краєм ока зауважив дрібне павутиння. Коли він повернувся спиною, то павучки виповзли і почали займатися своєю делікатною роботою. Не на стіні зліва, яку він витер, а на тих трьох, які ще не чіпав. Щоразу, коли він дивився на павуків, вони ховалися, і виповзали тільки тоді, коли він відвертався.

— З цими стінами все нормально, — наполягав він. — Я не торкався їх!

Ектон підійшов до письмового столу, за яким раніше сидів Гакслі. Він висунув шухляду і дістав те, що шукав. Невелике збільшувальне скло, яке Гакслі іноді використовував для читання. Від узяв лупу і стривожено підійшов до стіни.

Відбитки пальців.

— Та це ж не мої! — нервово засміявся він. — Я не лишав їх тут! Я певен, що не лишав! Це слуга, дворецький чи, може, покоївка!

На стіні їх було повно.

— Ось цей, наприклад, — сказав він. — Довгий і загострений. Можу закластися, що жіночий.

— Точно?

— Точно!

— Певен?

— Так!

— Без сумнівів?

— О, так.

— Абсолютно?

— Так, чорт, так!

— Та все одно витри, про всяк випадок.

— О, Боже!

— Оцю пляму, га, Ектоне?

— І ось цю, що тут, — поглузував Ектон. — Це відбиток чоловічий.

— Ти певен?

— Не починай це знову! — огризнувся він і витер.

Ектон зняв рукавичку і підняв тремтячу руку до світла.

— Поглянь на це, ідіоте! Бачиш, який тут малюнок? Бачиш?

— Це нічого не доводить!

— Що ж, гаразд! — Ектон із люттю взявся витирати стіну — вгору і вниз, уперед і назад у рукавичках, пітніючи, буркочучи, нахиляючись і підводячись, і щоразу все більше буряковіючи на лиці.

Він зняв свій плащ і поклав його на стілець.

— Друга ночі, — сказав він, коли завершив стіну і подивився на годинник.

Ектон підійшов до чаші і взявся за воскові ягоди, протер ту, що була на дні, а потім поклав назад і витер раму картини.

Він подивився на люстру.

Його пальці сіпнулися.

Ектон облизав губи і поглянув на люстру, потім убік, потім знову на неї, потім на тіло Гакслі, а потім знову на кришталеву люстру із довгими підвісками з різнокольорового скла.

Він узяв крісло і поставив його під люстрою, потім став на нього одною ногою і піднявся, а тоді зліз і відкинув його вбік, люто і зі сміхом. Відтак Ектон вибіг із кімнати, залишивши одну стіну невитертою.

В обідній кімнаті він підійшов до столу.

— Хочу показати тобі моє григоріанське начиння, Ектоне, — сказав Гакслі. Ох, цей знайомий, гіпнотичний голос!

— Мені ніколи, — відказав Ектон. — Мені треба побачити Лілі…

— Дурниці, поглянь ось на срібло, на цю вишукану майстерність.

Ектон зупинився над столом, де лежали коробки зі столовим начинням, і знову пригадував голос Гакслі, всі його рухи і доторки.

Він витер кожну виделку і ложку, не забувши зняти зі стіни всі металеві тарелі та керамічні миски…

— Це чудовий зразок кераміки Ґертруди й Отто Нацлерів, Ектоне. Ти знайомий із їхньою роботою?

— Вона чудова.

— Візьми. Переверни. Поглянь на витонченість цієї чаші. Вона оброблена вручну, тонка, наче яєчна шкаралупа, неймовірно. І ще ця вражаюча вулканічна поволока. Візьми її, давай, візьми, я не проти.

ВІЗЬМИ. ДАВАЙ. ПІДНІМИ!

Ектон нервово схлипував. Він жбурнув усе це череп’я об стіну. Воно розлетілося навсібіч, вкривши уламками підлогу.

А через мить він уже колінкував. Кожен шматочок, кожен уламочок потрібно було знайти. Дурень, дурень, дурень! Він кричав до себе, тряс головою, заплющував і розплющував очі, повзав під столом. Знайти кожен шматочок, ідіоте, жодного не повинно лишитися. Дурень, дурень! Він зібрав їх. Але чи всі? Він поглянув на стіл, де склав їх. Потім знову зазирнув під стіл, і під крісла, і під комод, і таки знайшов ще один уламок, що зблиснув у світлі. І почав витирати кожен шматочок, ніби це були коштовності. Потім обережно склав їх усі на відчищеному до сяйноти столі.

— Чудовий зразок кераміки, Ектоне. Давай — візьми його.

Він зняв скатертину і витер її, і витер крісла і столи, і дверні ручки, і віконні шиби, і полиці, і завіси, і відчистив підлогу. А потім, пихочучи і засапавшись, перейшов до кухні, і зняв свій жилет, і поправив рукавички, і витер блискучі хромовані…

— Хочу показати тобі свій будинок, Ектоне, — сказав Гакслі. — Ходімо…

І він витер увесь посуд, і срібні крани, і міксери, бо на той час уже забув, чого торкався, а чого ні. Гакслі з ним надовго затримався тут, у кухні. Гакслі пишався порядком, що панував у ній, приховуючи тривогу через присутність потенційного вбивці, а можливо, хотів бути ближче до ножів, якщо вони знадобляться. Вони стояли тут, торкалися цього, і цього, і ще чогось — уже і не згадаєш чого, і як багато, і як часто. Ектон закінчив кухню і перейшов до кімнати, де лежав Гакслі.

Він закричав.

Він забув витерти четверту стіну кімнати! І поки його не було, павучки повилазили із четвертої, ще брудної стіни і розповзлися по чистих стінах, знову забруднюючи їх! На стелі, біля люстри, у кутках, на підлозі — мільйони маленьких кручених павутинок висіли й колихалися від його крику! Маленькі павутинки, завбільшки як… — яка іронія! — як палець!

Ектон узявся шалено витирати підлогу. Він перевернув тіло і закричав на нього, знову витираючи його, а потім переступив і знову відчистив ягоду на дні чаші. Потім поставив крісло під люстрою, і заліз на нього, і витер кожне її брязкальце, а вона в той час видзеленькувала, наче кришталевий тамбурин. Після цього він зліз із крісла й узявся за дверні ручки, і за інші крісла, і за стіни, вище і вище, відтак побіг до кухні, і схопив мітлу, і витер павутиння зі стелі, і почистив ягоду на дні чаші, і витер тіло, і дверні ручки, і срібне начиння, а потім балюстраду, і пішов за нею вгору.

Третя година! Повсюди із страхітною механічною методичністю вицокували годинники! Нагорі було дванадцять кімнат і ще вісім унизу. Він обраховував ярди простору і потрібний на це час. Сотня крісел, шість ліжок, двадцять сім столів, шість радіо. І вгорі, і внизу, і позаду. Він відтягував меблі від стін і з пихтінням витирав багаторічний пил, похитуючись, плівся вгору сходами, витираючи, відчищаючи, стираючи, поліруючи, бо якщо він залишить хоча б один маленький відбиток, той може розмножитися до мільйона! І слід було починати все спочатку, а вже четверта година! А в нього боліли руки, і повіки набрякли, і