Рей Бредбері - Відьомські двері

Збірка оповідань неповторного майстра слова - Рея Бредбері. Видання представлено в зручному кишеньковому форматі. До книги увійшли 9 оповідань.

РейБредбері

Відьомські двері

Пам’ятаєш Сашу?

Пам’ятаєш? Та як вони могли це забути? І хоча знали його зовсім недовго, роки потому його ім’я спливатиме в їхній пам’яті, відтак вони посміхатимуться чи навіть сміятимуться і шукатимуть руки одне одного, згадуючи.

Саша. Який чуйний, дотепний товариш; який хитрун, яке талановите дитя, який вигадник, пустун, опівнічний співрозмовник, ясне сонечко туманного дня!

Саша!

Той, кого вони ніколи не бачили навіч, але з ким часто вели бесіди у своїй крихітній спальні о третій ночі. Вони перебували вдалині від друзів — бо ті, щойно зачувши його ім’я, перш за все, звівши вгору очі, засумнівалися би щодо їхнього здорового глузду.

То хто чи що був той Саша, і де вони зустрілися, чи, можливо, він лише наснився їм? І хто такі вони самі?

Тож коротенько: вони — це Меґґі і Дуглас Сполдінґи, і жили вони на березі шумливого моря із теплим піском, по-серед хитких мостів, перекинутих через майже висхлі канали Венеції, що в штаті Каліфорнія. Незважаючи на брак грошей і відсутність престижних меблів у крихітному двокімнатному помешканні, вони були неймовірно щасливі. Він був письменником, та й вона працювала, щоби підтримати його, поки він завершував свій Великий американський роман.

Жили вони так: щовечора вона приїжджала з Лос-Анджелеса, де працювала в діловій частині міста, а він, чекаючи на неї, купляв гамбургери, або ж вони разом ішли на пляж, щоби перекусити хот-доґами; щовечора вони витрачали від десяти до двадцяти центів на гральні автомати, потім ішли додому, кохалися, лягали спати, і назавтра все повторювалося: ті самі хот-доґи, ігрові автомати, любов, сон, робота тощо. Це був чудовий рік, коли вони були молодими й закоханими, і їм здавалося, що так триватиме вічно.

Аж поки не з’явився він.

Безіменний. Бо тоді він ще не мав імені. Він погрожував з’явитися через кілька місяців після їхнього одруження, нанести нищівний удар по сімейному бюджету та його письменництву, але якось розчинився, полишивши по собі лиш відгомін тривоги.

Але тепер зіткнення було неминучим.

Одного вечора, сидячи за омлетом із шинкою та дешевим червоним вином, коли розмова їхня неспішно текла, а вони, зіпершись ліктями на журнальний столик, обіцяли одне одному велике і славне майбутнє, Меґґі раптом сказала:

— Щось мені недобре.

— Що таке?

— Увесь день мені було якось не по собі.

І зранку мене трохи нудило.

— О Боже! — він підвівся, обійшов столик, обхопив руками її голову, притис її чоло до свого, а тоді глянув на бездоганний проділ в її волоссі і раптом посміхнувся.

— Ти хочеш сказати, — промовив він, — що Саша повернувся?

— Саша? Це хто?

— Коли він з’явиться, то сам про себе розповість.

— Звідкіля ти взяв це ім’я?

— Не знаю. Воно крутилося в моїй голові цілий рік.

— Саша? — вона зі сміхом притисла його долоні до своїх розпашілих щік. — Саша!

— Зайди-но завтра до лікаря! — порадив він.

— Лікар сказав, що Саша поки що мешкатиме разом з нами, не потребуючи додаткової житлової площі!

— Чудово! — він помовчав. — Дай-но я прикину, — він подумки підрахував їхні банківські рахунки. — Ні, таки найважливішою є перша думка. Чудово! То коли ми зустрічатимемо нашого марсіанського прибульця?

— У жовтні. Поки що він мікроскопічний і геть крихітний: я заледве вирізняю його голос. Але тепер, коли в нього є ім’я, я здатна його почути. І він обіцяє вирости великим, якщо ми піклуватимемось про нього.

— «Енергійний інвалід»![1]

— То на яке число мені закуповувати моркву, шпинат і броколі?

— На Геловін.

— Не може бути!

— Направду!

— Люди стверджуватимуть, що ми спеціально планували його появу до виходу моєї книги про вампірів, котра з’явиться цього тижня — бо і се, і те не дасть заснути.

— О, Саші точно в цьому не буде рівні. Ти щасливий?

— Трохи наляканий, але щасливий! Звісно ж, так! Повертайся додому, місіс Крільчихо,[2] і привези нам його!

Тут слід пояснити, що Меґґі і Дуґлас Сполдінґи були безнадійними романтиками. Іще задовго до того, як заочно наректи Сашу, вони, обожнюючи дует Лорела і Гарді,[3] називали одне одного Стен і Оллі. Уся кухонна техніка, пилосос та навіть консервний ніж у їхньому помешканні мали своє ім’я, не кажучи вже про різні частини тіла, але це трималося в секреті від сторонніх.

Тож Саша як суб’єкт, присутність якого незабаром мала перерости в дружню прихильність, не був винятком. І коли врешті він почав заявляти про себе, вони геть не здивувались. По-іншому й не могло бути в їхньому шлюбі, заснованому на коханні, а не на грошах.

Колись, казали вони, коли у них буде машина, вона також матиме ім’я.

Пізніми вечорами вони говорили про це та про десятки інших речей. Поговоривши вволю про життя, вони гордо всідалися в ліжку, підклавши під спину подушки — так ніби чекали на майбуття, що мало з’явитись просто зараз. Вони сиділи і чекали, неначе в спіритичному сеансі, сподіваючись, що їхній мовчазний маленький нащадок прокаже свої перші слова вже на світанку.

— Мені подобається наше життя, — сказала Меґґі, — воно подібне на гру. Сподіваюсь, вона ніколи не скінчиться. Ти зовсім не схожий на інших чоловіків, які п’ють пиво і грають у карти. Цікаво, чи багато існує подружніх пар, у котрих все життя — гра?

— Таких більше нема. Пам’ятаєш?

— Що?

Він відкинувся на подушці і втупився у стелю, подумки викреслюючи на ній ланцюжок споминів.

— День нашого одруження.

— Так!

— Наші друзі підвезли нас і висадили біля аптеки на пірсі, щоб ми купили тюбик зубної пасти та щітки — цінні придбання для нашої шлюбної подорожі… Одна щітка була червоною, а інша — зеленою, щоби прикрасити нашу порожню ванну кімнату. Повертаючись уздовж берега назад, тримаючись за руки, ми раптом помітили позад себе двох маленьких дівчаток і хлопчика, які затягнули:

З днем одруження вас,

з днем одруження вас,

з днем одруження, з днем одруження,

з днем одруження вас![4]

І вона тихенько наспівала мотив. Він приєднався до неї, згадуючи, як вони зашарілися від задоволення, чуючи дитячі голоси, але продовжували йти, відчуваючи, що вони смішні, хоча й дуже щасливі.

— Але як вони здогадалися? Невже в нас був вигляд щойно одружених?

— Але вже точно не за одягом! Як ти гадаєш, може, це було написано на наших обличчях? Посмішки, від яких боліли щелепи. Нас так і