Камі Гарсія - Чарівні створіння

Лінк не горів охотою вступати до коледжу, та все одно був крутіший мене. Він точно знав, чого хоче, навіть якщо заради цього довелось би працювати роки й роки. У мене ж наразі назбиралася повна коробка брошур із різних коледжів — я ці брошури навіть батькові не показував. Усе, що мені було потрібно, це поїхати навчатись подалі від Гатліна; я не волів, як тато, жити все життя в одному будинку, у тому ж закутні, де минуло моє дитинство, і бачити щодня одних і тих самих людей, які застрягли тут навіки-віків.

* * *

На тому боці вулиці під дощем мокли столітні будиночки — вони теж анітрохи не змінилися ще з часів своєї появи. Я жив на вулиці під назвою Бавовняний поворот, бо раніше ці старі оселі підпирали неосяжні бавовняні поля. Тепер замість полів — Дев’яте шосе, але це бодай внесло у наше одноманітне життя якусь новизну.

З коробки на підлозі автівки я взяв черствий пончик.

— Це ти закачав мені вчора дивну пісню на айпод?

— Яку пісню? О, до речі, що скажеш про цю? — Лінк увімкнув один зі своїх останніх демо-треків.

Моя відповідь не відрізнялася оригінальністю:

— Ну… треба ще попрацювати. Як і над твоїми іншими піснями.

— Ага, над твоїм фейсом теж треба буде попрацювати. Ось дам тобі добрячого стусана, — Лінкові слова теж не відрізнялися оригінальністю.

Я прокрутив на айподі перелік пісень.

— «Шістнадцять місяців» називається, по-моєму.

— Не знаю, про що ти.

Дивно, але її у переліку не було. Та як це, я ж слухав її сьогодні вранці! І вигадати я такого не міг, бо вона досі в’їдливо крутилася у мене в голові.

— Якщо хочеш щось послухати, я тобі нову пісню увімкну, — сказав Лінк, клацаючи на магнітолі.

— Гей, на дорогу дивися.

Він не звернув уваги, а я краєм ока побачив поряд із нами дивне авто…

На мить усе поглинула тиша. Було не чутно ні музики, ні дощу, і здалося, що все відбувається в уповільненому русі. Я не міг відірвати від машини очей. Дивне було відчуття, не описати словами. А потім автівка промчала повз нас і щезла за рогом.

Я не знав цієї машини і ніколи її раніше не бачив.

Ви не уявляєте: в нашому місті не можна не впізнати машину, тут всі усіх знають. І це точно не туристи — ну хто припреться до Гатліна в сезон ураганів?

Машина дуже скидалася на катафалк. Певно, це катафалк і був.

А може, це поганий знак, і справи йтимуть іще гірше, ніж я думав?

— Ось він — мій квиток у шоу-біз. «Чорна бандана».

Допоки Лінк звів очі, автівка зникла.

2. IX

Новенька

Вісім вулиць. Ось який шлях ми долаємо щодня від Бавовняного повороту до школи. Та як виявилося, за цю дорогу можна пережити заново ціле життя, а можна й забути дивне чорне авто. Може, саме тому я вирішив Лінку нічого про нього не казати.

Ми проїхали крамничку, яку сміливо можна було б назвати «крадничкою». Це був єдиний мінімаркет у місті, відчинений допізна, і ми часто заходили туди під час вечірніх посиденьок. Головне було не натрапити у таку годину на чиюсь матусю або — гірше того — на Амму.

Я помітив на стоянці біля крамнички знайомий «понтіак».

— Овва, Товстун уже тут.

Товстун сидів за кермом і читав військову газету «Зорі та смуги».

— Може, він нас не бачив? — Лінк нервово дивився в дзеркало заднього огляду.

— Або ми вже вскочили у халепу.

Товстун був нашим шкільним наглядачем і гордо носив звання поліцейського міста Гатлін. Його дівчина, Аманда, працювала в крадничці, і тому він майже щоранку паркував тут своє авто і чекав на свіжоспечену здобу. І якщо ти запізнювався до школи, то краще було повз крамницю не проїздити. А ми з Лінком запізнювалися майже завжди.

Розпорядок дня Товстуна ми знали незгірше за власний розклад. Сьогодні він нас пропустив і буркнув, не відриваючись від спортивної колонки:

— Спортивні новини і булка з корицею. Ви знаєте, про що я.

— Так, у нас рівно п’ять хвилин.

* * *

Ми закотили тарабайку на нейтралці, сподіваючись непомітно проскочити повз чергових. Але надворі досі лупив дощ, і наші кеди так чвякали від води, що не пройти непоміченими було неможливо.

— Ітане Вейт! Веслі Лінкольн!

Ми стояли у вестибюлі, мокрі як хлющ, і чекали на штрафні картки.

— Запізнилися у перший же день школи. Ну нічого! Вам, містере Лінкольн, влетить від матері, а ви, містере Вейт, теж не радійте — Амма дасть вам добрячого прочухана.

Міс Тестер мала рацію. Амма вже знає про моє запізнення, або ж дізнається про нього щонайпізніше за п’ять хвилин. Таке вже у нас місто. Мама розповідала, що наш листоноша Карлтон Ітон читає всі більш-менш цікаві листи, а тоді навіть не вважає за потрібне заклеювати конверти. Насправді в тих листах немає нічого особливого, але секрети є у кожній оселі. І невдовзі ці секрети стають надбанням усієї вулиці. І навіть це не секрет.

— Міс Тестер, через негоду я повільно їхав, — почав був Лінк причаровувати наглядачку, але чари не спрацювали. Вона подивилася на нього поверх окулярів, і тоненький ланцюжок, який тримав їх на шиї, загойдався збоку в бік.

— Хлопці, мені немає коли з вами розмовляти. Я зайнята, — міс Тестер простягла нам два блакитні папірці. — Ось ваші штрафні картки, читайте, де ви будете по обіді.

Зайнята вона, аякже. Ми ще й не вийшли з холу, а з нього вже потягло лаком для нігтів. Ласкаво просимо до школи!

* * *

У Гатліні перший навчальний день завжди однаковий. Учителі знають тебе ще з недільної школи, і вже у дитячому садочку вирішують, розумний ти чи тупий. Я був розумний, бо ріс у сім’ї професорів, а Лінк — тупий, бо колись зжував кілька сторінок з Біблії на уроці Закону Божого, а ще — видав на-гора обід просто під час Різдвяного святкування. Я був розумний — і отримував гарні оцінки, а Лінк тупий — і отримував погані. Наших письмових робіт ніхто не читав. Я інколи писав посеред творів і самостійних усілякі нісенітниці, щоб перевірити, чи хтось їх узагалі розгортає. А дзуськи.

А от із контрольними з літератури справи йшли гірше. На першому ж уроці англійської я дізнався, що наша вчителька місіс Інгліш (її справді так звали) задавала нам на літо прочитати роман «Убити пересмішника», а отже, контрольної