Редьярд Джозеф Кіплінг - Кім

на краще, і Кімів мисливський ріг піднесеться між стовпами, величезними стовпами краси і могутності. Сам полковник, верхи на коні, на чолі найкращого у світі полку прислужиться Кімові, маленькому Кімові, який досягне більшого, ніж його батько. Дев’ять сотень першокласних дияволів, чий бог — Червоний Бик на зеленому полі, служитимуть Кіму, якщо вони не забули О’Гару, бідного О’Гару, бригадира з Фірозепурської залізниці. Далі він починав гірко плакати, сидячи у поламаному очеретяному кріслі на веранді. Тож після його смерті жінка зашила пергамент, свідоцтво і метрику в шкіряний амулет і почепила Кімові на шию.

— Одного дня, — сказала вона, пригадуючи незрозумілі пророцтва О’Гари, — по тебе прийде великий Червоний Бик із зеленого поля, і полковник, верхи на високому коні, так, і… — тут вона перескочила на англійську, — і дев’ять сотень дияволів.

— А, — сказав Кім, — я запам’ятаю. Прийде Червоний Бик і полковник на коні, але спершу, батько казав, прийдуть двоє чоловіків, щоби підготувати ґрунт. Батько розповідав, коли чаклують, то завжди так роблять.

Якби жінка відправила Кіма з тими паперами до місцевого Джаду-Ґхера, тамтешня ложа, звісно, прийняла б його та призначила до масонського сиротинця у горах[7], але вона не довіряла тому, що чула про чаклунство. Кім також мав власну думку щодо цього. Вийшовши з невинних літ, він навчився уникати місіонерів і білих людей з серйозними обличчями, які допитувалися, хто він такий і що робить. Адже Кім із величезним успіхом не робив нічого. Щоправда, він знав чудове, оточене мурами місто Лагор — від Делійських воріт і до ровів навкруг форту; був запанібрата з людьми, що провадили життя дивовижніше, ніж могло би наснитися Гарунові ар-Рашиду[8]; і, зрештою, сам жив божевільним життям героїв «Тисячі й однієї ночі», але місіонери й секретарі доброчинних товариств не здатні були зрозуміти тієї краси. У місті його прозвали маленьким Другом Усього Світу. І дуже часто, будучи гнучким і непомітним, поночі він вештався дахами, які аж кишіли людьми, і виконував доручення причепурених показних дженджиків. Звісно, йшлося про любовні інтриги, — він то розумів добре, бо встиг дізнатися все погане, ледь почав говорити, — але Кім любив гру заради самої гри. Безгучне скрадання темними вуличками й провулками, підйом по водостічних трубах, тіні й гомони таємничого жіночого світу на пласких дахах і стрімку втечу з даху на дах під покровом спекотної темряви. А ще він водив тісну дружбу зі святими людьми, замурзаними попелом факірами, що сиділи біля своїх цегляних святилищ попід деревами на березі річки. Зустрічав їх після старцювання і, як ніхто не бачив, то їв із ними з однієї миски. Вихователька його наполягала зі сльозами, щоб він носив європейський одяг — штани, сорочку і потертого капелюха, але Кім вважав, що для певних справ зручніше індуське чи магометанське вбрання. Один зі світських молодих людей — його знайшли мертвим на дні колодязя в ніч землетрусу, — подарував йому якось повний комплект індуїстського вбрання — костюм вуличного хлопчика з нижньої касти. Кім сховав його в потаємному місці, під балками на складі деревини у Ніла Рама, за Пенджабською судовою палатою, де запашні колоди деодарів висушувалися після сплаву по річці Раві. Готуючись до роботи або витівок, Кім одягав свій «реквізит» і під ранок втомлений повертався на веранду, накричавшись у хвості весільної процесії або на індуїстському святі. Іноді в будинку виявлялася їжа, але частіше її не було, і Кім йшов їсти зі своїми тубільними друзями.

Барабанячи п’ятами по Зам-Замі, він раз-у-раз відволікався від гри у «царя гори», в яку бавився з маленькими Чхота-Лалом і сином продавця ласощів Абдуллою, щоби зронити образливе зауваження на адресу тубільця-поліцейського, який сторожував взуття відвідувачів, виставлене рядами біля дверей Музею. Рославий пенджабець поблажливо всміхався: він давно знав Кіма. Знали його і водонос, який поливав курну вулицю з мішка цапиної шкіри, і музейний столяр Джавахір-Сінгх, який схилився над новими пакувальними ящиками, і всі, хто були поблизу, за винятком селян, які поспішали до Будинку Чудес подивитися на речі, зроблені в їхньому краї та деінде. У Музеї були зібрані зразки індійського мистецтва та ремесел, і будь-хто у пошуках знань міг попросити пояснень у наглядача.

— Геть! Геть! Дай я вилізу! — кричав Абдулла, здираючись на колесо Зам-Зами.

— Твій батя пік кренделі, а мама вкрала гі[9], — приспівував Кім, — а усі мусульмани давно гепнулися із Зам-Зами.

— Дай мені залізти! — репетував малий Чхота-Лал у розшитій золотом шапочці. Статок його батька сягав понад півмільйона фунтів стерлінгів, але Індія — єдина демократична країна світу.

— Індуси теж із Зам-Зами гепнулися, їх мусульмани випхали. Твій таточко був пекар…

Він замовк, бо з-за рогу, з боку галасливого Моті-Базару[10], човгав чоловік, настільки дивний, що Кім, який вважав, що знає всі касти, нікого схожого доти не бачив. На зріст він був близько шести футів, на собі мав зібрану незліченними бганками темну тканину, схожу на кінську попону, і в жодній із цих складок Кім не міг відшукати ознак жодного відомого йому ремесла. За поясом у нього висів довгий залізний пенал ажурної роботи та дерев’яна вервиця, як у святого. На голові чужинець мав шапку, схожу на величезний берет. Лице мав жовте і зморшкувате, як у Фук-Шина, базарного китайця-чоботаря. Ледь скошені очі здавалися щілинами з оніксу.

— Хто то такий? — спитав Кім у товаришів.

— Мабуть, людина, — витріщив очі Абдулла і запхав пальця до рота.

— Що правда, то правда, — підтвердив Кім, — але він не схожий на жодного індійця, якого я коли-небудь бачив.

— Може, то жрець? — припустив Чхота-Лал, помітивши чотки. — Дивись! Він йде до Будинку Чудес!

— Ні, ні, — вимовив поліцейський, хитаючи головою, — я не розумію вашої мови. — Поліцейський говорив на пенджабі. — Агов, Друже Усього Світу, що він таке каже?

— Хай іде сюди, — сказав Кім і, зблиснувши голими п’ятами, скочив із Зам-Зами. — Він — чужака, а ти — воляка.

Чоловік розгублено повернувся і попрямував до хлопчиків. Він був старий, і його вовняне вбрання ще тхнуло полином гірських ущелин.

— О, діти, а що то за великий будинок? — спитав він на урду[11], якою, схоже, володів пречудово.

— То Аджаб-Ґхер, Будинок Чудес! — відповідаючи, Кім не вжив жодного поштивого звертання, як то «лала» чи «міян» — він не міг вгадати віри старого.

— А, Будинок Чудес! І туди можна зайти будь-кому?

— Над дверима написано, що всім можна заходити.

— Безкоштовно?

— Я заходжу і виходжу, а я не банкір, — засміявся Кім.

— На жаль! Я старий чоловік. Я не знав, — і, перебираючи вервицю, він озирнувся