Марія Василівна Матіос - Нація

згори, від ферми. А застала повну хату Павлінчиного плачу й дикий сухий блиск очей чотирьох менших синів, що мовчки мотали клубки основи на килими.

Юр'яна похолола.

Діти вдома.

Старший Місько в армії. Учора писемце принесли.

Павлінчина Паютка спить у колисці.

Уласій у Бозні.

То що могло бути ще, коли вона весь день сходить кров'ю, аж у очах темно? На більшу гризоту вона вже не годна.

— Що? — запитала всіх разом і всі разом сплакали:

— Тато…

О, вона знала, що оті стрімголов завішені Юрчикові штаненята, певно, добре було видно Господові з неба, бо інакше за що б так тяжко він карав Юр'яну в один день?!

Кров їй ударила в голову нагло:

деревом привалило,

голову розсікло,

сокира ногу відрубала!

Каліцтво.

На їхню голову звалилося каліцтво. Певна річ, у цьому безбожному колгоспі змушують сокиру брати мало не на Великдень. А Бог усе рахує. Ото, певно, спустив на них кару.

Та Юр'яна з Уласієвим каліцтвом була в мирі. Уласій уже років з десять не мав правого ока. Тріска вирвалася з поліна в дровітні — й витекло веселе чоловікове очко, але той старий дохтор Флорескул за тільну телицю привіз десь із самих Ясс майже що живе око, лиш на ніч треба було виймати його й класти в воду.

Наразі ночами Юр'яна якось боялася брати губами Уласієве лице. Але відтак страх перейшов, і вона була би пестила йому витекле око до над ранок, якби годна і якби мала коли.

Та робота так стинала їй тіло, що часом лягала коло Уласія з одною охотою: аби він лиш поклав на груди сонну руку й не рушив її до днини, поки не запіють півні й треба буде вставати до ватри, до худоби, дітей у школу збирати й знову йти до роботи.

Привезене Флорескулом око в сорок четвертому вибили маскалі. У Вижниці, коли чоловіків із Товарниці брали на фронт, Уласієві не повірили, що в нього не своє око, а щоб перевірити — тицьнув воєнний совіт пальцем у Власієву очницю. Скляне око випало на землю й розбилося.

Два роки по тому Уласій перев'язував око шматою, а потім уже в Чернівцях зробили йому знову скляне, та він усе казав, що Флорескулове було краще, бо не розтирало до крові очницю. То, може, через оте око тепер і сталося каліцтво? На будові з одним оком не дуже доробишся.

— Тато… — тепер разом із Павлінкою голосили всі чотири хлопці.

І Юр'яна зрозуміла, що з Уласієм сталося не каліцтво.

— Дітво, кажіть скорше… — проковтнула слину, так ніби проковтнула бритву, й опустилася на лавку, чуючи, як сповільнюється кров у жилах і дрібна пропасниця народжується під колінами.

— Забрали… — без плачу й навіть без схлипу сказала Павлінка.

Юр'яні не треба було питати, хто й куди забрав Уласія.

Із цих гір дорога для ґаздовитих людей була одна. Це їй, Юр'яні, тяжко було би придумати, за що його можна забрати, але не отим, не отим…

ТІЛЬКИ РАЗ Юр'яна падала перед Уласія на коліна. Тільки раз, коли по Товарниці бродили цараністи, соціалісти й -істи, й -істи, й коли Уласій таки пішов у тоту читальню «Просвіти» й приніс звідти якісь такі слова, якісь такі мислі, що Юр'яні самій забаглося послухати ті бесіди.

Але дітей треба було годувати, а їм із Уласієм робити.

І якась розумна сила сказала їй «ні», а вона своєму Уласієві перший раз за всі роки шлюбу також сказала «ні».

І вклякла перед ним. Стояла на колінах отако, як перед образом, аж поки Уласій не шепнув на вухо:

— Будь тихо, жінко. Не будь дурна. Не пужай дітей. Видиш, як сплять, обчеплені одне з одним? Лягай тихонько й лиши пусте. Ми з тобою через це сваритися не будемо.

Що ота її сила була таки розумною, Юр'яна зрозуміла в сороковому році, через місяць по тому, як у Товарницю прийшли ці. Хтось із челяді на радощах повісив був синьо-жовту фану на дзвіниці та на «Просвіті». Та що хтось… Тащук із Шандром — ті, що кликали до себе Уласія, й завісили прапор. А вже дев'ятий рік минає, як слід простиг за ними.

З войни люде вернулися, з тюрем, а від Тащука з Шандром і писемця не прийшло. Ото Шандриха з Тащучкою самі дітей у світ виводять, а ночами б'ються головою в стіни, що не відговорили своїх господарів від дурного діла.

Юр'яні жаль за ними. Бо най би собі думали по-своєму, як хотіли. Але нащо про те було говорити на дослух, на все село? Чи й без того оці не зайшли би в гори? Чи фана би їх спинила? По їхньому лиці видно, що вони зайшли би й до Туреччини, якби хотіли. Вона багато чого розуміє, Юр'яна. Бо вона татова донька. А хіба неньо не були такі закаменні, як скала, коли, навіть будучи найголовнішим у селі, як тепер голова сільради, — по-румунськи «примарем» — двірником, говорили неньо з людьми по-своєму, так, як навчила мама. А мав би говорити по-румунськи, бо Румунія тоді тут панувала, і вже за що — за що, а за мову з тутешніми людьми не церемонилася, лиш добрих букових палиць по плечах давала. Але неньо знали, коли кому треба очі замилити, то й говорили по-румунськи, але більше таки по-своєму, по-руському.

То ж люди. До людей своє більше доходить. У Товарниці в такого двірника був порядок. І румуни часом дивилися крізь пальці на неньову таку бесіду, бо їм треба було в селі спокою й порядку. То хіба неньо менше любив ці гори, й своїх людей любив менше?! Менше, аніж Шандро з Тащуком?

А про фану, може, й не знав. А може, знав, та дітям не казав того…

Чи вона, Юр'яна, все каже дітям, що знає? За «не знаю» — не б'ють і не карають. Хто може сказати, якими буками буде карати судьба її дітей? Румуни карали буками за непослух і за те, коли чули не свою мову.

Але як подумати, то вони добре робили, бо як інакше порядку дотримаєш?

А ці карають просто за те, що ти є на цьому світі, за те, що не злидень — що маєш ґрунт, господарку, фамілію, що не цураєшся й не віднікуєшся від свого. Тащук із Шандром чекали їх, людей сільських бунтували за них; Шандриха рушники вишивала, Тащучка хліб пекла, коли