Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

штормами. І з самого початку стало ясно, що мій бідолашний батько навряд чи побачить весну. Що не день йому ставало все гірше й гірше, і доглядати заїзд доводилося нам двом з матір'ю. Ми були дуже заклопотані й звертали мало уваги на нашого неприємного пожильця.

Стояв ранній січневий ранок, холодний і шпаркий, бухта посивіла від інею, і хвилі легенько хлюпали об каміння. Сонце ще не встигло піднятись і тільки торкнулося своїм промінням. верхів'я горбів та блідо осяяло морську далечінь. Капітан прокинувся раніше, ніж звичайно, і вийшов на берег з кортиком на поясі під старою синьою курткою, з мідною підзорною трубою під пахвою, у капелюсі, збитому на потилицю. Я пригадую, що з уст у нього вилітала пара й клубочилася в повітрі, мов дим. Я чув, як обурено він фиркнув, зникаючи за великою скелею, — так, ніби ще й досі не міг забути своєї сутички з доктором Лівсі.

Мати забарилася нагорі біля батька, а я готував на столі сніданок до приходу капітана. Раптом двері розчинилися, і до світлиці ввійшов чоловік, якого я ніколи доти не бачив. Він був блідий, і обличчя в нього лисніло, наче одутле. На лівій руці йому бракувало двох пальців. Хоч чоловік цей і мав при собі кортика, але вигляд його був не дуже войовничий. Я весь час пильнував за моряками — і одноногими, й двоногими, — і пригадую, як ця особа спантеличила мене. Він мало скидався на моряка, та все-таки щось моряцьке я в ньому відчув.

Я спитав його, чим можу стати в пригоді. Він попросив собі рому. Коли я вже збирався вийти з кімнати, щоб виконати його замовлення, він сів за стіл і кивнув мені підійти ближче. Я зупинився, тримаючи серветку в руці.

— Ходи-но сюди, синку, — сказав він. — Підійди ближче. Я ступив крок уперед.

— Оцього стола накрито для мого приятеля Білла? — запитав він, посміхаючись.

Я відповів, що не знаю ніякого його приятеля Білла і що стола накрито для нашого постояльця, якого ми звемо капітаном.

— Що ж, — сказав він, — мого приятеля Білла теж можна називати капітаном, чом би й ні. У нього рубець на щоці й дуже приємна поведінка, особливо, коли вій напідпитку, цей мій приятель Білл! Ну, а у вашого капітана, припустімо, також є рубець на щоці, і саме на правій. А що, не так? Тож я й казав! Ну, то чи вдома зараз мій приятель Білл?

Я відповів, що він вийшов прогулятись.

— А в який бік, синку? В який бік він пішов?

Я показав йому на скелю, пояснив, якою дорогою і коли має повернутись капітан, а тоді відповів ще на кілька запитань.

— О, — сказав незнайомець, — мій приятель Білл зрадіє мені, мов добрій чарці.

Вираз його обличчя, коли він промовляв ці слова, був аж ніяк не приємний, і я мав усі підстави гадати, що незнайомець помилявся, навіть коли він справді думав те, що казав. Але ця справа мене не обходила. До того ж важко було вирішити, що треба робити за таких обставин. Незнайомець пильно стежив за дверима заїзду, завмерши біля входу, мов кіт, що чигає на мишу. Коли я спробував вийти надвір, він тут-таки гукнув мені вернутись. Йому здалося, що я не досить швидко послухався і жахлива гримаса перекосила його одутле обличчя; він так гримнув на мене, аж я підстрибнув з переляку. Проте коли я підійшов ближче, він знову почав розмовляти зі мною, як і раніше, — напівулесливо, напівжартома, поплескав мене по плечу і сказав, що я гарний хлопчина й одразу припав йому до вподоби.

— У мене теж є синок, — сказав він, — і ви схожі один на одного, мов дві краплини. Він у мене такий, що я ним не натішуся. Але для хлопців головне — дисципліна, синку, дисципліна. Коли б ти поплавав з Біллом, тебе не треба було б гукати двічі — є, ні! Білл не повторював двічі своїх наказів.

Такого він не полюбляв, як і ті, що плавали з ним… А ось і він іде, мій приятель Білл, з підзорною трубою під пахвою, благослови його Боже! Вернімось до світлиці, синку, і, сховаймося за дверима, щоб зробити Біллеві маленький сюрприз, благослови його Боже!

З цими словами незнайомий потяг мене до світлиці й поставив позад себе в кутку, щоб нас обох не було видно за відчиненими дверима. Я дуже збентежився і злякався, як ви можете собі уявити, та ще більше я злякався, побачивши, що незнайомець і сам боїться. Він ухопився за руків'я свого кортика й напіввисунув лезо з піхов, ввесь час ковтаючи слину, ніби щось застрягло йому в горлянці.

Нарешті до кімнати вступив капітан, грюкнувши дверима, і неоглядки попрямував до столу, де на нього чекав сніданок.

— Білле! — гукнув незнайомець, силкуючись надати своєму голосові якнайбільше сміливості й твердості.

Капітан рвучко обернувся на підборах і став лицем до нас. Уся засмага зійшла з його обличчя, і навіть ніс його посинів. У нього був вигляд людини, що раптом побачила привида чи диявола, чи щось ще гірше, коли тільки може таке бути. І, слово честі, мені навіть прикро було дивитись на нього, так він одразу постарів і змарнів.

— Пізнаєш мене, Білле? Ну, як же ти можеш не пізнати свого давнього корабельного товариша, Білле! — сказав незнайомець.

Капітан тяжко перевів подих.

— Чорний Пес! — промовив він нарешті.

— А хто ж бо ще? — відгукнувся незнайомець, видимо підбадьорившись. — Чорний Пес власною персоною прийшов до заїзду «Адмірал Бенбов» побачитися з давнім своїм приятелем Біллом! Ох, Білле, Білле, скільки часу збігло відтоді, як я втратив свої два пазурі, — докинув він, витягуючи вперед свою покалічену руку.

— Ну гаразд, — сказав капітан. — Ти таки вистежив мене, і ось я перед тобою. Тож викладай: чого прийшов?

— Тепер я бачу, що це й справді ти, Білле, — відповів Чорний Пес. — Ти маєш слушність, Біллі. Це миле хлоп'я, яке так мені припало до серця, принесе зараз скляночку рому, і ми посидимо з тобою, коли твоя ласка, та побалакаємо щиро, як давні товариші.

Коли я повернувся з ромом, вони вже посідали один проти одного за капітановим столом. Чорний Пес сидів ближче до дверей, трохи боком, щоб зручніше було стежити за своїм товаришем і, як мені здалося, щоб бути напоготові вчасно відступити. Він наказав мені вийти й залишити двері розчиненими навстіж.

— Це аби ти, синку, не підглядав у замкову шпарину, — пояснив він.

Я залишив їх удвох і повернувся до буфетної.

Довгий