Леся Українка - Одержима

М i р i а м

(до себе)

Боже! знов вiн одинокий, ще гiрше, нiж в пустинi! Сiї люди твердiшi вiд камiння… Он отам лежить той ученик, що - люди кажуть - учителю з усiх їх найдорожчий, а спить вiн, як i всi, - твердiше, може, бо наймолодший… Я одна не сплю, я вкупi з ним страждаю, тут же, поруч, та я нiма, як мур оцей, не видна, як сяя тiнь, так, мов я не людина, так, наче в мене i душi нема…

Я приступлю до нього…

(Вихиляється трохи з тiнi, але знов ховається).

Нi, не смiю…

Вiн знову скаже, як тодi сказав:

"Яке тобi до мене дiло, жiнко?"

Що ж я йому скажу? Моя душа тепер чорнiша. Я тепер не тiльки до ворогiв його ненависть маю, але й до друзiв. О, до сих ще бiльшу!

Ви, сонне кодло! Свiтло опiвночi не будить вас? Вам заграва кривава очей лiнивих не здола розплющить?

Бодай вам вiчний сон налiг на груди i зморою душив вас без кiнця!

Менi сто раз вiд вас милiшi гади, бо в них таки, либонь, теплiша кров.

(З вiдразою одвертається вiд сонного товариства. Дивиться на Месiю, прислухається).

Про що вiн молиться?

М е с i я

(впiвголоса)

Нехай мине ся чаша…

М i р i а м

Саваоф! чи й ся молитва в сю нiч твого престолу не досягне?

Вовкам даси ти на поталу сина?

М е с i я

Але хай буде так, як ти бажаєш, а не як я…

М i р i а м

Сам Вельзевул, напевне, почув би милосердя.

М е с i я

(до ученикiв)

Ви спите?

Не спiть! моя душа смутна до смертi!

М i р i а м

Камiння у пустинi вiдкликалось потрiйною луною, але сi не обiзвуться, нi, дарма надiя!

Я обiзвусь… Який злий дух тримає мої слова? Учителю! Єдиний!

О свiточу моїх очей! Невже ти не бачиш, як я гину тут вiд туги, вiд болю, вiд тривоги? I нiчим, нiчим потгшити тебе не можу!

…Я обiрвусь… Нi, голосу не стане.

Коли ж i стане, дико забринить, немов шакала голос опiвночi, бо туга стиснула за серце… Я не можу, не можу бачити сього! Прощай!..

Ох, Мiрiам, ти проклята вiд бога!

(Так само незамiтно для Месiї, але швидко вибiгає з саду).

III

На Голгофi. Нiч. Три хрести з розп'ятими, вже мертвими. Вiддалiк варта, iнших людей нема, тiльки Мiрiам сама пiд хрестом Месiї.

М i р i а м

Вiн їм простив. Вiн їм усiм простив.

Вони те чули i на вiки вiчнi його слова потiхою їм будуть.

А тiльки я не прощена зосталась, бо я не можу їм простить за нього.

Я всiх i все ненавиджу за нього: i ворогiв, i друзiв, i юрбу, отой народ безглуздий, що кричав:

"Розпни його, розпни!" - i той закон людський, що допустив невинно згинуть, i той закон небесний, що за грiх безумних поколiннiв вимагає страждання, кровi й смертi соромної того, хто-всiх любив i всiм прощав.

Умер вiн, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. А тепер я тут сиджу, як завжди, одинока, даремнi сльози ллю i проклинаю все те, що вiн любив, i з кожним словом все бiльш надiю трачу на рятунок.

I вiчно, вiчно буду одинока на сьому i на тому свiтi. Так, нiколи не скiнчиться темна туга i вiчно буде жаль палити серце.

Тут завтра прийдуть тi прихильнi друзi, що тричi одрiкалися вiд нього, i та родина, що нiколи в ньому не бачила пророка; прийдуть, здiймуть його з хреста, - бо вже ж вiн неживий i бiльше мучитись за них не може, - покроплять млявими слiзьми й лагiдно спов'ють у хусти, понесуть покiрно пiд наглядом ворожих воякiв, сховають у печерi й розiйдуться.

А може, потiм зiйдуться докупи тепленьким словом згадувать про того, про кого за життя так мало дбали!

Ох, як би я тепер хотiла кинуть отрутними словами їм в обличчя, немов гарячим приском! Хай би очi

їм випекло, тi очi безсоромнi, що смiли тут дивитися на муку того, чийого всi не варт мiзинця!

Я знаю, що якби з'явилась я, ненавистю спотворена в обличчi, вони жахнулись би i запитали:

"Яке тобi до всiх нас дiло, жiнко?"

I я на те… що я на те сказала б?

Я б мусила мовчати, бо ненависть не має голосу на поминках того, хто всiх любив i всiх прощав… Ой горе!

В той час, як всi громадою зберуться згадать того, кого я так любила, я буду всiм чужа i одинока, не признана нiким, бо сам Месiя не признавав мене… О сине божий!

Нехай в моїм життi все, все неправда, та вiр менi, що я тебе любила.

Чи ти гадав, - я не зреклась себе?

Зреклась! я прокляла себе i душу, ту душу, що не хтiв прийнять Месiя собi на жертву. Де ж ще бiльше горе, як не могти вiддать за друга душу?..

Темрява огортає все бiльше гору, i хрест, i жiнку пiд хрестом.

IV

Майдан в Єрусалимi. Перебiгають люди, оглядаючись боязко, часом сходяться малими гуртами i нищечком, шпарко перемовляються по кiлька слiв, потiм знов розходяться. Мiрiам повагом переходить майдан. Назустрiч їй Йоганна, одна з прихильниць Месiї.

Й о г а н н а

(до Мiрiам)

Мир, сестро, й радiсть!

М i р i а м

Радостi i миру не знаю я так само, як тебе.

Й о г а н н а

Прости, що зачiпаю незнайому, але ж у нас така весела звiстка.

М i р i а м

Що то мене обходить?

Й о г а н н а

Всiх обходить!

Месiя наш воскрес!

М i р i а м

(голосно)

Воскрес? Месiя?!

Й о г а н н а

На бога, сестро, тихше! ще почує хто з люду й донесе синедрiону.

М i р i а м

Ви боїтесь, коли б вам за Месiю кров не пролити так, як вiн за вас пролив свою?

Й о г а н н а

Проллєм, як буде треба, - тепер не час.

М i р i а м

Ти, жiнко, чим торгуєш?

Й о г а н н а

Сказала б я, питання не до речi.

М i р