Іван Семенович Левицький - Поміж ворогами

- Вже, тату, розпріг коні й заводить у стайню, - обізвалась Ватя.

- Нехай знов, знов запрягає! Треба побігти на вокзал. І о. Артемій, спішний та в'юнкий, не діждався, поки непроворна Ватя побіжить на ґанок. Його несподівано взяла нетерплячка. Він проворно підвівся з стільця, ніби підскочив, незважаючи на свою доходжалість, побіг в сіни, вибіг на ґанок і гукнув на погонича:

- Запрягай лиш знов коні та швиденько пополуднуй! Зараз побіжу на вокзал.

- Чого це тобі спотання заманулось їхать на вокзал? - спитала в о. Артемія матушка, як він вернувся в столову.

- А! я й забувся! В газетах писали, що буде проїжджать в Крим великий князь от так чи сьогодні, чи завтра, - вже добре не пам'ятаю. Або сьогодні, або завтра він буде на нашому вокзалі. Там же буде багато усякого народу. Виїдуть батюшки з містечка, виїдуть, може, деякі пани; а вже княгиня з Чорнокопитівки так доконешне виїде. Будуть стрічать великого князя. Побачусь з людьми, з панами, з батюшками, побалакаю з княгинею й нагадаю їй за себе. Може, вже й забулась за мене, як я стрічав архієрея в Чорнокопитівці, проводив його до неї в дім і навіть сподобився обідать в її домі. Знаєш, на вокзалі трапиться з кимсь поговорить, щось там почуєш: то з Києва хтось принесе звістки та новинки, то з сіл, то з княгининого двірця.

Матушці було невдивовижу, що о. Артемій так раптом забажав побігти на вокзал нібито без усякого діла. Він часто навідувавсь туди, сливе щотижня стрічав батюшок, котрі їхали з Києва; розпитував про консисторію, про митрополита, за архієреїв, за новинки в Києві. Все це о. Артемій мотав собі на вус.

О. Артемій озирнувсь і глянув на здоровий годинник, що висів на стіні за його спиною й цокав маятником так здорово, неначе хтось лупив молоточком по розбитій тарілці.

- Ой час їхать, ой час! - крикнув о. Артемій і крутнув головою так швидко, що його довгі коси обвилися трохи не кругом шиї і одно пасмо впало йому на ніс і трохи не потрапило в мисочку з чаєм. О. Артемій одкинув косу за вухо, нагнувся над мисочкою й почав хапки пити чай. Неслухняні коси знов висунулись з-за обох вух, звісились і впали по обидва боки мисочки.

«Може, мене допустять приступить до самого великого князя… поруч з княгинею, як тутешнього благочинного, - почав думать мріями о. Артемій. - Як благочинний, я скажу промову великому князеві, блисну красномовністю… Треба буде в дорозі скласти промову, та коротеньку, але гарну, доладну, високу на думки, квітчасту на фрази. Треба добрати періоди довгенькі, закруглені або підвести під форму хрії, так… на зразець промови Кониського КатериніІІ: «Оставим астрономам доказувать, що сонце наше стоїть неповорушно: сонце наше кругом нас ходить…» Може, великий князь зверне на мене ввагу, примітить мене… а потім, може, в Києві побачиться з митрополитом… скаже про мене, похвалить мене за зручність і красномовність… А може, довезе за мене звістку й до Петербурга, скаже оберпрокуророві: «От якого я стрів благочинного в Чорнокопитівці!» А тут мені шлють орден св. Анни або й золотий наперсний хрест… Треба буде й з княгинею побалакать, нагадати за себе…»

О. Артемій не додумав своїх широких дум. Візок загуркотів під самим ґанком. Коні спинились. О. Артемій влив заразом в рот половину стакана гарячого чаю, трохи не попік собі рота, схопивсь з стільця, як опечений, вхопив чорного бриля з широкими крисами, на ході натяг рябий широкий парусиновий балахон од куряви в дорозі, скочив на візок і гукнув на погонича: поганяй!

Курява схопилася слідком за наточанкою по вулиці, і наточанка щезла за брамою.

О. Артемій звелів погоничеві катать що є духу й поспішать, щоб застати поїзд, котрий ішов з Києва. До вокзалу було добрих десять верстов. От коні вже вскочили в здорове містечко, за одним духом перебігли через містечко. Жиди виглядали з крамниць і дивувались, чого це горобцівський батюшка так хапається на вокзал. До вокзалу було ще верстов зо три.

- Поганяй! не шкодуй воза й коней! Треба мені зарані й зачасу приїхать па вокзал! - гукав о. Артемій на парубка.

Парубок свиснув батогом по конях. Під батогом коні побадьорнішали й понесли легеньку, але труську повозку по недавно вимощеній мостовій. Повозка задерчала, заскакала. О. Артемій і собі загецав. Вітер розносив його шерсткі, як дріт, довгі коси по плечах; коси маялись на вітрі, метлялись, і о. Артемій неначе не їхав, а летів своєю особою, мов птиця шугала за вітром. От і вокзал стало видко. Коні підскочили під ґанок.

Але о. Артемій дурнісінько витратив так багато палу. Він довідавсь на вокзалі, що великий князь не буде проїжджать цього дня: його сподіваються завтра. На вокзалі не було ні депутацій од містечок, не було повітової поліції, не було навіть станового пристава. Само по собі, що й княгині не було. На порожній платформі виснув одним один жандарм, а згодом вискочив з дверей старенький, але проворний батюшка з близького сельця Листвича, непосидящий отець Сава, котрий часто виїжджав на вокзал якраз по такому ж ділу, по якому виїхав і о. Артемій: щоб наловить усяких звісток та новинок і потім розносити їх по околиці. Розумний та пронозуватий о. Сава якось зумів з дияконів вийти на попа на маленьку парафію. Сусідні батюшки дражнили його «листвинським протопресвітером» і не дуже любили його: він часто їздив до Києва, бував часто в консисторії й розказував і… виказував консисторським урядовцям багато дечого про сусід-батюшок, ще й часом докладав дечого й свого. Його страхались, як відомого лепетуна й викажчика в консисторії, та й скрізь.

- О! і ви тут! - крикнув о. благочинний до отця Сави.

- Тут, о. благочинний! Стережу поїзда з великим князем. Вже третій раз вибігаю на вокзал! - обізвався о. Сава.

«Чи не думає часом оцей листвинський протопресвітер одбить у мене парадову промову до великого князя, - майнула думка в о. Артемія. - Але дзус! Я не попущу цього! Я тут старший… натякну йому заздалегідь, дам одкоша наздогад…»

Прибув незабаром і поїзд. О. Артемій надибав-таки двох батюшок, котрі їхали з Києва, вглядів знайомих жидків з Корсуня, з Богуслава, побалакав з ними, розпитав за митрополита, про консисторію; в жидів розпитав за ціни на пашню та про всяку всячину.

«А! не вдалось! А перш за все лишенько, що не вдалось стикнутись з княгинею. Поїду на вокзал завтра», - думав