Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фантастика » Намір! 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Намір!" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: Фантастика / Сучасна проза / Бойовики.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 61
Перейти на сторінку:
тепер? Кинути: «Розумному досить», і траснути дверима?

І тут воно сталося. Я побачив перед собою відповідь на білет. Побачив так виразно, що смикнувся на стільці. Це була сторінка з мого зошита відповідей. Я навіть мусів пересвідчитися, чи не дивлюся у зошит безпосереднім чином. Але ж ні, зошит лежав на колінах, а я продовжував бачити відповідь, як на екрані.

Тоді я пішов у рознос.

7

Клізма зіпріла. Людмила Іванівна втискалася у крісло. Був би директор, той би розплакався. Він був старенький, і завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я… Жуковський Аркадій Володимирович… (пауза) Директор міднобуківської середньої школи… (плечі здригаються), Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка (плаче…)».

А відповідь справді справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, мов шлях із варяг у греки (чи куди вони там їздили). Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу не послідувало навіть додаткових запитань. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!

«Можеш, якщо захочеш», – повертаючи собі леґітимність, вкрутила Клізма. Вона каліґрафічно внесла оцінку в табель, і від сяйва цієї диво-п’ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом (речення опрацювати самостійно).

Я махнув додому. Як і планував собі, наївся.

У шостому класі після екзамену приписується ще сім днів практики на шкільній ділянці – виправні роботи у формі просікань, підгортань та прибирань. Але завгосп сказав: хто принесе до школи гарних тичок на квасолю, тому практику зразу й зарахує. Я, звісно, першим зголосився, і тепер збирався піти в гори – десь далеко, аж до скель. А по дорозі назад нарубав би завгоспові тичок.

Склав сумку, наготував сокиру і погнав. А перед тим залишив ошелешуючу записку всім рідним і близьким:

ЗДАВ НА П’ЯТЬ! БУДУ ЗАВТРА!

ПЕТРО

8

Так я зрозумів, що в моє життя вступила нова сила.

На скелі я буквально влетів, як на повітряній подушці. «Влітку енергії – мільйон». Я почув ці слова від знайомого (він – боксер, багато тренується і знає, про що говорить), і запам’ятав, а тепер пересвідчився у їх правдивості. Сидячи у прохолоді скель, що виступали з моховитої землі, я спробував обдумати чудо, яке зі мною трапилося.

Аналіз не вдався. Зате я ще більше здивувався, коли відчув, що можу пригадати будь-який інший білет. Він являвся мені перед очима, просто і зрозуміло. Просто, як махнути крильми… мовби у мені звільнились крила, і я для проби разок ними тріпнув.

Години три я сидів і від нічого робити випробовував пам’ять на різних дрібничках: яких кольорів смуги на Нелиному халаті, у скільки пучків згруповані ворсинки на зубній щітці, який узор циновки на сходах між першим і другим поверхом, кількість сходин між другим поверхом і горищем, та інше. Я легко міг відновити навіть послідовність, у якій я викликав із пам’яті різне різняччя. Це було просто, як вертіти в руках кубик Рубика: повернув грань туди – маєш одне, повернув сюди – бачиш інше. Якщо ти чогось не пам’ятаєш, досить покрутити ломиголівкою туди-сюди, і, можливо, потрібне виявиться десь там. Спритність рук – і ніякого фіґлярства.

Все це було достобіса інтриґуючим, але я мав легку вдачу, і у свої 11 довго не замислювався навіть над розтаким феноменом.

Розділ II

Навіщо пацану пам’ять. Чужий на чужій землі

1

У наступний, сьомий клас я прийшов уже одним із найстаранніших учнів. Старанний у тому відношенні, що з мого життя зникли ситуації, коли мене питають урок, а я не готовий.

Для запам’ятовування аркуша друкованого тексту мені достатньо було пробігтися поглядом по діагоналі, і він уже був «сфотографований». Доходило до того, що я вчив уроки на перерві (що ж, як і більшість моїх однокласників). Тратив на це діло три, максимум п’ять хвилин. Міг розказувати довжеленний вірш, заледве переглянувши його.

Міг серед ночі вказати площу, скажімо, Мадагаскару: 590 тисяч км.кв.

Міг пригадати формулювання і доведення усіх теорем, які від мене вимагала шкільна програма.

Я міг коли хочеш назвати шість перших степенів усіх чисел до ста – це взагалі несерйозно!

А щоби вразити якихось простачків, міг цілий день називати випадкові цифри і видавати їх за число «пі» у нескінченності.

Питається, що може нормальна людина хотіти ще після того, коли вона отримала такий шикарний станок, як пам’ять? Зізнаюся, у мене зовсім не виникало з цього приводу продуктивних думок. Чомусь підозрюю, що потрап така пам’ять у руки якомусь фантазерові, він понапридумував би таких чудес, що всі би ахнули. А мені, крім дурниць, нічого в голову не лізло.

Дивлячись на своє життя в масштабі один до тисячі, погоджуюсь: прихід пам’яті став потрясінн­ям . Цілих півроку я ходив під враженням, солідним враженням, дитячим, зачарованим враженням. Півроку для мене – справді дуже довго. Мабуть, так само довго я би міг звикати, скажімо, до початку повноцінного статевого життя.

Хоча ні, до фантастичної пам’яті я звикав багато довше. Бо, коли статеве життя таки розпочалось, сам факт, що я вже це саме , ворохобив трохи більше місяця. Далі воно стало… рутиною, чи як? Новою, приємною темою для дій та роздумів. Сунув туди, порснув сюди, ха-ха, от і натрахались. Весело, авжеж… але звично.

А тут усе по-інакшому. Святково. Навіть у дечому таємничо, як недосліджений мішок із подарунками.

2

Є в людини певний особливий стан. Коли щось крутиться на язику, а людина ніяк не може згадати. Здається, ось-ось – і вона це вхопить… Але наразі між людиною і спогадом – оце предивне відчуття легкого розкручування.

Для того, щоби пригадати щось серйозне, я мушу викликати в собі це лоскотання. Воно обіймає мене всього, з голови до п’ят. Часом ледь чутно, а деколи аж до болю нудотно. Чомусь нав’язується паралель з онімілим органом. Знаєте, як терпне нога, коли її відсидіти? Деколи так німіє, що хоч голкою коли – нічого не чутимеш. Зате коли до неї повертається чутливість, у руці зароджуються дуже сильні й настільки ж малоприємні відчуття.

Це, зрозуміло, метафора. Коли я звертаюся до пам’яті, то наче посилаю вольовий сигнал у певний занімілий орган: «Слухай команду!» Від того, наскільки сильний цей вольовий імпульс, і залежить успішність пригадування. Головне – це правильний тон, тон наказу, якого неможливо ослухатися ні мені, ні пам’яті. Якщо в моєму наказі буде хоч крапелька невпевненості чи очікування, все – команда не спрацює.

Деколи забуваю, що всякі порівняння – тільки порівняння. І починаю фантазувати: а що, як справді

1 2 3 4 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Намір!», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Намір!"