Василь Миколайович Шкляр - Ключ

недалечко від вокзалу і поруч метро. Цей нарваний Чапай знов‚ бризкаючи слиною‚ зареготав мені в обличчя‚ і на той сатанинський сміх заозиралися всі відвідувачі «Трьох поросят»‚ я вже пошкодував‚ що звернувся до нього‚ а потім глянув на дівчину в срібному серпанку й побачив‚ що вона незворушна (якщо зараз усі стануть на голови‚ вона й оком не скліпне)‚ і раптом збагнув‚ що ця дівчина дивиться не на мене‚ — так дивляться у безкраю далечінь‚ що сягає далі за обрій.

Щоб перекинутись словом з Катрусею‚ я замовив три кави (сам не пив‚ бо кава справді викликала у мене гостре відчуття тривоги)‚ а потім спитав‚ хто ота дівчина‚ й зумисне озирнувся на неї‚ не приховуючи своєї цікавості‚ а Катруся знову зневажливо пхикнула: вона така дівчина‚ як я балерина‚ до того ж у неї не всі вдома‚ ревниво сказала Катруся‚ авжеж‚ не всі вдома‚ бо шукає якогось чоловіка‚ а вам‚ Андрію‚ пора вже спатки‚ ви пере брали сьогодні надміру; та я не жалівся їй‚ що не маю де «спатки»‚ лиш печально дивився на дві вершини Арарату і заздрив Ноєвому ковчегу‚ який зачепився за вершечок вірменської гори.

Отакої! Як тільки я відходжу‚ наш столик окуповують дедалі ширшим колом‚ ніби він медом намазаний‚ — присусідилося ще двоє‚ щоправда‚ на столі стояла новенька пляшка в росі‚ видно‚ принесена недавно знадвору‚ мабуть‚ виторгувана у Василя Івановича‚ бо той знов так реготав‚ що з вусів‚ потріскуючи‚ сипались іскри. «Ви знайомі?» — «Авжеж»‚ — я не знав‚ хто вони‚ але думав‚ що ми вже десь бачилися‚ та де ж — не інакше як у «Трьох поросятах»‚ зрештою, тут усі коли небудь бачилися‚ і ми знову випили за зустріч‚ та‚ я певен‚ не хміль заслав мені очі‚ це було не сп’яніння‚ а якась дика прострація‚ адже я пам’ятаю із того вечора багато всіляких дурниць‚ однак саме під ту хвилину‚ яка вимагала найбільшої пильності‚ на очі впала мана. Я навіть не помітив‚ коли пішла із «Трьох поросят» та жінка‚ що цілий вечір поглинала мій зір‚ а потім‚ завваживши це‚ впав у таку нуду‚ що на мене повіяло потойбіччям.

Годі! Мені вже нічого не хотілося‚ і під сатанинський регіт вусатого мефістофеля я поплентав до дверей‚ поволік свою собачу печаль на собачий холод‚ і коли вийшов надвір і сапнув морозної свіжості‚ то побачив‚ що падає сніг. У нічному повітрі його не видно було‚ здавалося‚ що він падає тільки над ліхтарем‚ який розпливчасто жовтів угорі‚ і перш ніж зайти в телефонну кабіну‚ я зупинився під тим ліхтарем і підставив обличчя снігові.

Й ось тоді‚ коли я дослухався холодного лоскоту нічного неба‚ я почув рипіння снігу під чиїмись кроками‚ а потім помітив чоловіка в жовтому колі вуличного ліхтаря‚ це був‚ напевне‚ один із тих двох‚ що підсіли до нас наостанок.

— Візьми.

Я побачив перед собою його простягнуту руку. Це була красива витончена рука‚ повернута долонею до неба.

— Візьми.

— Що це?

— Вулиця Рогнідинська‚ три‚ квартира тринадцять. Легко запам’ятати. Це зовсім поруч.

— А ти?

— А я поспішаю на потяг. Маю тривале відрядження.

— Не знаю…

— Облиш. Бери і почувайся як дома. Все буде пречичудово.

Я дивився на його долоню.

На ній лежав звичайнісінький ключ.

2

Я доплуганив до знайомої вулиці і без зайвих пригод знайшов третій номер. Старезна п’ятиповерхова будівля похмуро бовваніла за невеличким сквериком‚ відступивши від дороги і решти будинків кроків на тридцять. Колись мені доводилося редагувати довідник з історії Києва‚ і я знав‚ що ця вулиця поміняла вже кілька назв‚ одну із них навіть пам’ятав — Бульйонна.

До єдиного парадного вели височенькі сходи‚ далі був темний під’їзд і старий скрипучий ліфт. Я навмання натиснув на цифру «три»‚ оскільки вона мене переслідувала‚ починаючи з «Трьох поросят»‚ і‚ вийшовши із сітчастої клітки ліфта‚ опинився перед височезними двостулчатими дверима.

Так і є — № 13.

Я дістав із кишені пальта плескатого ключика‚ він на диво легко повернувся в замку. Було трохи моторошно ступати в темряву чужої оселі‚ однак я креснув запальничкою і швидко знайшов вимикач.

Коридор був голий голісінький‚ окрім порожньої вішалки — геть нічого‚ далі дві суміжні кімнати також зяяли пусткою‚ хоча були дуже просторі‚ але ця просторість ще більше підкреслювала порожнечу‚ в якій зовсім губився і чималий розкладний диван‚ і допотопна шафа‚ і ще якийсь дріб’язок.

Трохи обжитішою здавалася кухня‚ розташована чомусь за обома кімнатами‚ тут навіть висів на стіні телефон‚ але і її‚ кухню‚ не назвеш типовою навіть для холостяка спартанця.

Знаскока майнула думка‚ що цю квартиру недавно обібрано‚ а мене підставили‚ аби замести сліди‚ проте я відразу ж і відкинув таке припущення: у цій порожнечі був свій лад — можливо‚ якийсь неприродний‚ ще невловимий на перший погляд‚ але він був і підказував‚ що крадіжкою тут не пахне.

Скоріше за все господар помешкання або ж перебрався сюди недавно‚ або жив‚ знаючи‚ що рано чи пізно йому доведеться звідси піти‚ тому й не обтяжував себе хатньою зайвиною.

І все-таки вже тоді на мене повіяло холодним мороком невідомості‚ хоча метрові стіни будинку не пропускали холоду‚ тут було тепло‚ як у вусі.

Я зняв пальто і повісив на вішалці в коридорі. Ну от‚ уже веселіше‚ принаймні не так порожньо. Потім‚ як дитина‚ що боїться ночі‚ знов позаглядав у всі закутки‚ відчинив ванну‚ туалет і навіть зазирнув до шафи‚ в якій теж не було нічого.

На кухні я машинально зняв телефонну трубку‚ однак почув лиш легесенький шум‚ що його чуєш‚ приклавши до вуха мушлю. Телефон не працював.

Дякувати Богові‚ і трупа ніде не було. Майже не роздягаючись‚ я ліг на незасланий диван і‚ вже засинаючи‚ подумки мовив собі чудернацьке словечко‚ запозичене у свого благодійника: «Пречичудово».

До ранку спав як убитий‚ та, прокинувшись‚ знову став оглядати помешкання — мене доймало сум’яття. То здавалося‚ що ось ось хтось прийде і спитає‚ як я тут опинився‚ то обсідали ще химерніші думки‚ про які й говорити соромно. Я відмітав усі найтривожніші здогади‚ та все одно не знаходив рівноваги: той чоловік навіть не сказав‚ коли він повернеться; «тривале відрядження» — це, за теперішніми мірками, може бути і тиждень‚ і місяць‚ і рік. Втім‚ якби від’їжджав так надовго‚ то‚ певна річ‚ подбав би‚ щоб здати квартиру за круглу копійку.

Отож я вирішив не перетягувати сюди