Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

їх перелічити, поки нарешті злодійство не привело його в Олександро-Невську лавру.

Колись лавра кишіла чорними чернецькими скуфіями й клобуками, але на той час, коли сюди прибув Миколка, свята обитель значно змінила свою фізіономію. Зникли ченці, а в колишніх келіях оселились нові люди.

Тихі келії перетворилися в спільні і одиночні камери, в яких тепер сиділи неповнолітні злочинці.

Лавра була останнім ступенем виправної системи. Звідси було тільки дві дороги: або в тюрму, або назад у нормальний дитбудинок.

Попасти в лавру — це в ті роки вважали за найбільше лихо, найстрашніше, що могло ждати молодого правопорушника. Школярів і дитбудинківців, які чимось прошпетились, лякали Шкідою, та коли вже мова заходила про лавру — значить, діло було швах, значить, хлопець, вважалося, пропав.

І ось Миколка Громоносцев докотився-таки до лаври. Три місяці тинявся він по камерах, спостерігаючи, як його товариші по ув'язненню ріжуться саморобними картами в «буру», слухав розповіді бувалих, перестукувався з сусідами, навіть пробував тікати. В темпу зимову ніч він і два його товариші виламали грати камери й спустилися на рушниках у двір. Піймали їх на огорожі, через яку вони хотіли перелізти. Відсидівши тридцять діб у карцері, Миколка несподівано взявся за розум. Одного разу він прийшов до завідуючого і твердо заявив:

— Люблю математику. Хочу бути професором.

Категорична заява Миколки вплинула. Громоносцева перевели в Шкіду.

Того ж дня, розглянувши швачка ближче, шкідці радилися:

— Як його прозвати?

— Сажотрусом назвемо. Диви, який чорний!

— Жуком давайте.

— Ні.

— Ну, то хай буде — Циган.

— О! Правильно!

— Циган і є.

Миколка зневажливо слухав, а коли вирок було винесено, всміхнувся і недбало сказав:

— Мені однаково. Циган то Циган.

— А чому ви школу називаєте Шкід? — питав Миколка на уроці, зацікавившись дивною назвою.

Горобчик відповів:

— Тому що це, брат, по-радянськи. Скорочено. Школа імені Достоєвського. Перші літери візьмеш, складеш разом — Шкід вийде. От як, брат, — закінчив він гордо й багатозначно додав: — І все це я вигадав.

Миколка помовчав, а потім раптом знову спитав:

— А як звати завідуючого?

— Віктор Миколайович.

— Та ні… Як ви його звете?

— Ми? Ми його Вітею звемо.

— А чому ж ви його не скоротили? Якщо вже скорочувати, то скорочувати. Як його прізвище?

— Сорокін, — кліпаючи очима, відповів Горобчик.

— Ну, от: Вік. Мик. Сор. Звучно й гарно.

— А таки непогано вийшло.

— Ну й Циган!

— І справді, треба буде Вікмиксором величати. Спробували скорочувати й інших, але скоротили тільки одну німку. Вийшло м'яке — Еланлюм.

Обидва прізвиська прийняли одностайно.

Одного разу Вікмиксор, колишній Віктор Миколайович Сорокін, любитель усього нового й оригінального, зайшов до хлопців і, сівши на підвіконня, м'яко, по-батьківському почав:

— Нудьгуєте, хлопці?

— Нудьгуємо, — сумно відповіли хлопці.

— Треба, хлопці, розважатися.

— Треба, — підтакнули знову шкідці.

— Ну, якщо так, то в мене є ідея. Школа паша розширяється, і пора нам видавати газету.

Хлопці погмикали, але нічого не відповіли, і Вікмиксору довелося повторити пропозицію:

— Давайте видавати газету.

— Давайте, Вікторе Миколайовичу. Тільки… — зам'явся Косар, — ми цього не вміємо. Може, ви зробите?..

Пропозиція була смілива, але Вікмиксор погодився:

— Добре, хлопці, я вам допоможу. Для початку треба, щоб було керівництво. Так що — гаразд, зробимо.

Скоро про цю розмову забули.

Але завшколою, захоплений своєю ідеєю, не охолонув.

Кожного вечора в маленькій канцелярії дрібно стукотіла друкарська машинка. Вікмиксор сам готував перший номер шкідської газети.

В той же час у дитбудинку почали помічати, як зростає популярність Цигана.

Миколка вже не був мокрою куркою, новачком, він просто, по-товариському розмовляв з завшколою і коротав з ним довгі вечори за шахівницею.

— Бач, стерво, підлизується до Вікмиксора, — злісно скиглили хлопці, поглядаючи на спритного фаворита, але тому хоч би що, він, як і раніше, крутився біля зава.

— Не інакше кляузником буде, — розпалював маси Горобець.

Хлопці слухали й лютували, але Циган не зважав на те, що товариші хмурилися, хоч було й прикро, що досі з ним ніхто не хотів дружити, а тим більше коритися йому так, як корилися Горобчику.

Річ у тому, що Шкіда тільки тоді поважала свого товариша, коли знаходила в ньому щось особливе — таке, чого не було в інших.

У Горобця воно було. Він мав балалайку, поганеньку, розстроєну в ладах балалайку, і вмів сяк-так бринькати на ній. Більш ніхто з вихованців тієї науки не подужав, і тому єдиного музиканта поважали.

У Цигана ще не було пагоди завоювати прихильність товаришів, але він довго, наполегливо шукав її і нарешті знайшов.

Одного разу, сидячи в кабінеті завшколою за партією в шахи, Миколка, перемігши тричі підряд, четверту гру навмисно провалив.

Зажурений Вікмиксор повеселішав. Незважаючи на свої п'ятнадцять років, Миколка добре грав у шахи, і завшколою рідко вигравав. Тому він дуже зрадів, коли загнаний і зашахований його король раптом дістав можливість дихати, а через шість ходів Миколка не помітив важливого пересування і дістав мат.

— Гарний матик. Здорово ви мені вліпили, — удавано захоплювався Циган, розвалюючись у шкіряному кріслі. — Дуже гарний мат, Вікторе Миколайовичу.

Вікмиксор розцвів усмішкою.

— Що? Схопив? То ж бо то, брат. Знай наших.

Циган хвилинку почекав, тактовно промовчавши, і дав Вікмиксору можливість натішитися перемогою. Потім, змінивши тон, недбало спитав:

— Вікторе Миколайовичу, а як же газета? Випускатимете чи ні?

— Аякже, якже. Вона вже майже готова, — оживився Вікмиксор. — От тільки матеріалу, брат, малувато. Хлопці не несуть. Доводиться самому писати.

— Так, це погано, — поспівчував Миколка, але Вікмиксор уже захопився:

— Ти знаєш, я й назву придумав, і навіть пробував сам заголовок намалювати, але нічого не вийшло, погано малюю. Зате весь номер уже передруковано, тільки один куточок заповнити лишилось. Я пробував і вірші написати, та щось невдало виходить. А колись, ще як гімназистом був, я писав, і писав непогано. Пам'ятаю, що, бувало, Блок мені заздрив. Ти знаєш Блока — знаменитого поета?

— Знаю, Вікторе Миколайовичу. Він «Дванадцять» написав. Читав.

— Ну от. Я з ним у гімназії на одній парті сидів, і ось, бувало, сидимо й пишемо вірші, все своїм дамам серця присвячували. Так от, уяви собі, бувало, у мене так складно виходило, що Блок заздрив.

— Невже заздрив? — дивувався Миколка.

— Авжеж. А ось тепер зовсім не можу писати — розучився.

— А я з вами, Вікторе Миколайовичу, саме про це й хотів поговорити, — делікатно вставив Циган.

Завшколою здивовано глянув на нього.

— Ну-ну, кажи.

Миколка пом'явся.

— Та я теж, знаєте, спробував віршики написати, приніс показати вам.

— Віршики? Молодець. Давай, давай сюди.

— Це, Вікторе Миколайовичу, так, перші мої вірші. Я їх про випуск стінгазети написав.

— Ну, от і