Ено Рауд - І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько

дідусь більше нічого не говорив. Він не спромігся навіть сказати «дякую» і, мимрячи щось про себе, пішов геть.

— Я хотів би автограф!

— І я теж!

— І я!

Кумедні чоловічки перелякано роззиралися довкола, їх оточив натовп. Кожен тримав записну книжку, календарик або просто аркушик. І кожен жадав отримати автограф. Трійці не зосталося нічого іншого, як ставити підписи.

Збігав час. А кумедні чоловічки писали й писали, безперестанку й швидко: Мохобородько, Півчеревичок, Муфтик… Мохобородько, Муфтик, Півчеревичок… Півчеревичок, Муфтик, Мохобородько… І так далі, і тому подібне.

Це була важка робота, важча, ніж можна було сподіватись. І що найгірше — замість того, щоб зменшуватись, людська юрма навколо кумедних чоловічків усе збільшувалася. Чоловіки й жінки, зовсім ще малеча, старезні діди та бабусі підходили й підходили до них.

Усі штовхалися, пробираючись наперед. І всі жадали отримати автограф.

— Оце так відпустка, — тихо зітхав Півчеревичок. — Нічогенька пригодонька.

Півчеревичок, Муфтик, Мохобородько… Мохобородько, Півчеревичок, Муфтик… Все пиши й пиши. І не видно цьому кінця-краю.

— Мої сили вичерпалися, — видихнув зрештою Мохобородько. — Я просто більше не можу.

— І я теж, — приєднався Муфтик. — Аж пальці отерпли.

Півчеревичок підвів голову і безнадійним поглядом окинув юрму довкола них.

— Може, таки годі? — похмуро запитав він. Але охочі до автографів не бажали про це й слухати.

— Ми благаємо! — лунали й лунали вигуки з юрми. — Ми вже чекаємо годину! Ми дуже просимо!

Вклинювалися й суворіші голоси:

— А ви ж то як гадали! Слава зобов’язує!

— Знову ця слава! — сердито кинув Півчеревичок, але настільки тихо, що ніхто не почув. — Насправді слава зобов’язує нас берегти своє життя і здоров’я, а оці люди хочуть загнати нас у могилу.

Вкрай натомлені чоловічки продовжували давати автографи: Мохобородько, Півчеревичок, Муфтик… Муфтик, Півчеревичок, Мохобородько… Півчеревичок, Мохобородько, Муфтик… Мохобородько, Муфтик, Півчеревичок…

І тут сталося нечуване.

— Допоможіть, я непритомнію! — заволав Півчеревичок.

Він безсило розвів руки, трохи погойдався на ногах і бухнувся на землю.

Натовп злякано загомонів.

— Він зомлів! — вигукнув хтось. А хтось додав майже захоплено:

— Писав, писав, допоки не впав!

— Ну, бувають же отакі нерозумні люди, — сердилася чиясь мати, яка щойно отримала автографи. — Вони вимагають і край! А про життя маленьких чоловічків не подбає ніхто!

— А раптом він дух спустив? — висловив здогад, пробираючись до Півчеревичка, жовтовусий чоловік із мітлою, мабуть, двірник. Інакше навіщо б він тримав у руці мітлу.

Це зауваження двірника швидко передалося з уст в уста, і змусило натовп зашуміти ще тривожніше.

А Півчеревичок, як і раніше, лежав на землі, Муфтик і Мохобородько стояли поруч, самі від переляку на грані непритомності.

Першим оговтався Мохобородько:

— Півчеревичка треба віднести в автомашину і негайно повезти до лікаря.

— Може, підігнати фургончика сюди? — враз пожвавішав Муфтик. — Це, напевне, найкраще рішення, бо в машини є колеса, а в Півчеревичка їх немає.

Наче бажаючи переконатись, що Півчеревичок справді без коліс, Мохобородько поглянув на його ноги. І з подивом помітив, як пальці Півчеревичка швидко рухаються — то вгору, то вниз.

«Півчеревичок і справді своєрідний тип, — подумав Мохобородько. — Я аніскілечки не здивувався б, коли б він і в труні не перестав ворушити пальцями».

Та зараз довго роздумувати над цим у Мохобородька не було часу, тому що серйозність становища потребувала неабиякої уваги.

— Іди й підкоти фургончик, — звелів він Муфтику. — Я початую Півчеревичка, щоб юрма, бува, не розтоптала його.

Муфтик тієї ж миті почав рішуче пробиратись до автомобіля. На жаль, дістатися до машини було нелегко, бо допитливі все відчутніше натискували ззаду, тож натовп щільнішав.

— Прошу, відступіться! — кричав Муфтик, намагаючись пройти поміж людськими ногами, буцімто крізь праліс.

Та люди просто не могли розступитись, бо стовпилися так, що ніде курці клюнути. На щастя, Муфтикові допоміг жовтовусий двірник. Озброївшись мітлою, він неначе промітав собі й Муфтикові шлях крізь натовп, і хоч скрутненько, все ж удвох вони дісталися до машини.

Минуло чимало часу, доки нарешті Муфтик усівся за кермо і завів мотор. Двірникова підмога більше не знадобилася, оскільки Муфтик увесь час тримав руку на кнопці сирени, і фургон із гучним сигналом викли кав значно більше поваги, ніж буркотливий двірни» із мітлою. Просто незбагненно, як людське стовписько так швидко розступилося, і Муфтик підкотив до місця, де скоїлося нещастя.

— У вас є ноші? — запитав хтось із натовпу. Нош, звісно, не було, зате знайшлася розкладачка, і Муфтик витяг її з машини.

— Обережно! — турботливо вигукнув хтось. — При падінні міг статися струс мозку! А в цьому ви падку треба бути вельми обережними!

Муфтик і Мохобородько й без оцих засторог нама гались якомога обачніше покласти Півчеревичка т розкладачку.

Раптом пролунав чийсь дзвінкий голос:

— Боже мій! У цього бідолахи судомить пальці.

«Пальці, ну, звичайно! — подумав Мохобородько. — Півчеревичкові треба купити нові черевики і не відрізати в них носків. Взував би їх на випадок непритомності, щоб не впадало в око його ворушіння пальцями, бо й справді ніяково, коли він навіть непритомний рухає пальцями».

Отак роздумуючи, Мохобородько взявся за розкладачку ззаду і своєю розкішною бородою прикрив Півчеревичкові ноги, щоб не помічали, як його товариш ворушить пальцями. Муфтик узявся спереду, і незабаром усі троє опинились у фургончику.

Новина, яку оголосив дзвінкий голос, прокотилася межи людьми, і невдовзі кожен скрушно говорив:

— Ох, у нього вже почалися корчі.

І навіть тоді, коли Муфтиків автомобіль від’їхав! ген-ген, юрма ще довго не розходилася — все гомоніли про Півчеревичкову непритомність.

— Бідне маля! — без угаву повторювали люди. — У нього вже почалися корчі.

В УНІВЕРМАЗІ

Як тільки Муфтикова машина полишила стоянку і звернула в першу-ліпшу вулицю, Півчеревичок раптом усівся на розкладачці.

— Ну? — запитав радісно. — Як вам сподобалась моя воєнна хитрість?

Мохобородько був просто ошелешений несподіваним одужанням Півчеревичка.

— Воєнна хитрість… — запнувся він. — Ага, твоє запаморочення лише воєнна хитрість. А ми з Муфтиком серйозно переживали за тебе!

Півчеревичок зайшовся сміхом:

— Що ж мені зрештою лишалось робити, — вдоволено пояснював він. — Я втомився до смерті, а то ще й більше, а ці автографохапальники напосідають і край.

— Я від цього шаленого писання автографів ще й досі не очуняв, — зізнався Муфтик, сидячи за кермом. — Та, на жаль, не маю змоги непритомніти, бо я — водій машини.

— Безперечно! —кивнув Півчеревичок. —Ти зрештою повинен привезти нас до теплого моря.

— Вірогідно, на морському узбережжі ми позбудемося тягаря слави, — припустив Муфтик. — Я не вірю, що наша слава простерлася далеко за межі міста, і навряд чи в когось із нас на березі моря прохатимуть автограф.

Півчеревичок блаженно усміхнувся.

— Я вже зараз уявляю, як на морському узбережжі зариюся в пісок, — мріяв він, мліючи від задоволення. — Прихоплю