Ено Рауд - Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько

за одною, впритул. Мов оселедці у діжці. І все рибовози та молоковози. Рибовоз поряд із рибовозом, молоковоз зачепився за рибовоза. Молоковоз і рибовоз, рибовоз і молоковоз. Молоко і риба, молоко і риба, риба і молоко… Машини попереду, машини позаду. Скрізь машини. Ні туди ні сюди.

— З якого приводу ця колотнеча? — здивувався Півчеревичок.

Муфтик стенув плечима.

— А чай, до речі, вихолоняє, — журився Мохобородько.

Друзям не зоставалося нічого іншого, як очікувати. Так вони простояли майже годину. Напій геть прочах, а нічого більше не змінилося. Тиснява суцільна, вантажівки за цей час просунулися тільки на один-два кроки.

— Треба б розпитати, що сталося, — вирішив нарешті Муфтик. — Має ж бути причина — скупчилося стільки машин.

— Причиною є не що інше, як відхід од природи, — сказав Мохобородько. — Люди повернулися до природи спиною, жадають зручностей. їм ліньки ходити пішкома, і вони роблять стільки машин, що вони вже не поміщаються на вулиці.

— А сам сидиш у зручному автомобілі, —засміявся Півчеревичок.

— Що за жарти? — спаленів Мохобородько. — Ти не забувай, що я тут для того, аби приготувати тобі чай з оленячого моху. Гигикання тут ні до чого. Зубоскалитимеш тоді, коли покуштуєш відвару.

— Я прошу вас не хвилюватися, — примирливо мовив Муфтик. — Чвари до добра не призводять. Я, приміром, коли хвилююсь, то зразу починаю плутати різні речі. Давайте ліпше гуртом виберемося з машини і довідаємося, у чому річ.

Півчеревичок і Мохобородько не перечили, і трійця ступила на вулицю. Тут же, біля стовпа з ліхтарем, надибали на двох водіїв з кислими лицями, котрі задля розваги й од нудьги смалили цигарки.

— Здоровенькі були, братове! — запросто звернувся до них Муфтик, наче то його давні друзі. — Що, теж застряли, га?

— Авжеж, — одказав шофер рибовоза.

На його лискучий козирок начіплялося луски — отже, він возить рибу.

А другий водій, який пахнув молоком, ніби немовлятко, у свою чергу додав:

— До цього нам не звикати.

— Он воно що, не звикати, — втрутився у розмову Півчеревичок. — Тут часто коїться отаке?

— Авжеж, — повторив водій рибовоза.

Чоловік, од якого пахло, мов від сисунця, і тому легко було здогадатися, що він возить молоко, пояснив:

— Ця колотнеча через одну чудернацьку бабцю, котрій до вподоби годувати кішок — з усього міста злазяться до неї на сніданок, і вона замовляє силу-силенну машин із рибою та молоком. До цього нам не звикати, я, здається, про це казав.

— Авжеж, — ствердив водій рибовоза.

— Про таку нечувану любов до тварин я чую вперше, — вражено похитав головою Півчеревичок.

— Я теж люблю тварин, — додав Мохобородько, — і навіть дуже. Але вважаю, що і в найпалкішої любові мають бути якісь межі.

— Як на мене, можна любити одну, двох чи принаймні трьох кішок, — сказав Муфтик. — Якщо їх більше, то ця кошача залюбленість, по-моєму, тільки завдає клопоту.

— Авжеж, — погодився водій рибовоза. — Подумати лишень, скільки я перевіз свіжої риби для муркотух та муркотунів!

— А на греця та бабуся годує цілу кошачу зграю? — поцікавився Півчеревичок.

Водій рибовоза стенув плечима.

— Можливо, просто звикла, — висловив здогад водій молоковоза. — Хіба знаєш, що стара людина утне, кожен по-своєму прагне щастя.

— Я хотів би таке щастя побачити на власні очі, — вирвалося у Мохобородька. — Ходімо туди, все одно з приготуванням відвару зараз нічого не вийде.

Муфтикові й Півчеревичкові теж кортіло подивитися на цю чудернацьку бабцю та її кошаче збіговисько. Вони дружно сказали водіям «до побачення», полишили свою машину край тротуару і подалися глянути на ненажерну кошачу зграю.

КІШКИ

Друзі простували вулицею, геть захаращеною безкінечними вервечками молоковозів та рибовозів. Не минуло й півгодини, як до них долинули дивні голоси. Лунали вони неприродно й огидно, і крихітні чоловічки ніяк не могли второпати, звідки цей лемент. Справляв він неприємне й гнітюче враження. Усі люди, яких вони стрічали дорогою, були якісь приголомшені.

— На цю частину міста ніби впала похмура зловісна тінь, — сказав, зітхаючи, Мохобородько.

А Муфтик співчутливо спинився перед молодичкою, яка стояла біля дверей крамниці, подзенькуючи порожнім молочним бідончиком, а другою рукою витирала сльози.

— Пробачте, будь ласка, — ввічливо звернувся Муфтик до жінки. — Що тут коїться?

— У магазині немає більше молока, — одказала вона схлипуючи. — Моє немовлятко голодне й плаче з самого ранку, а молока ніде взяти.

— Але ж, образно кажучи, вулиця повна молока, — Мохобородько показав на ряд молоковозів.

— Так, звичайно, — ридаючи, вела далі молода мати. — Але все це дістанеться котам. Усе молоко закуплене для них на кілька тижнів наперед, так само й риба.

— Нечувана несправедливість, — пробурмотів Муфтик.

— Може, маляткові згодився б чай з оленячого моху? — ступив і Півчеревичок ближче. — У нас є трохи. Це, правда, мені од кашлю, та я можу пожертвувати заради бідолашного дитинчати.

— Дякую, — молодичка усміхнулася крізь сльози і по хитала головою. — На жаль, жодному немовляткові ніщо не замінить молока.

Трійця спробувала ще втішити жінку кількома привітними словами і подріботіла далі.

— Дивне місто, — сказав Мохобородько. — Де це чувано, щоб молоко віддавали котам, а не дітям.

— Дивне місто і дивні люди, — кивнув Півчеревичок. — Хто міг гадати, що молодиця рішуче відмовиться од цілющого напою з оленячого моху, який щиросердо пропонують її немовляткові.

Що далі чимчикували друзі, то гучнішим і нахабнішим ставав крик. І тут Мохобородько вигукнув:

— Кішки! Адже це кішки, тільки вони так несамовито галасують!

Муфтик із Півчеревичком прислухалися — тепер і вони в суцільному гамі розрізняли нявчання і муркотіння: в усьому світі так уміють лише кішки.

Трійця наддала ходи. Скоро дісталися будинку, куди безперервним потоком звертали усі ці молоковози і рибовози. Подвір’я заполонив безугавний, всепоглинаючий, жахливий кошачий репет.

— Дивіться! — прошепотів Мохобородько, зазираючи у шпарину в паркані. — Погляньте лишень!

І борода його затремтіла від хвилювання.

Їхнім очам відкрилося незвичайне видовисько. Кішки, кішки, кішки. Чорні, сірі, мургасті, руді. Кішки й кішки. Скрізь кішки. Молоко з автоцистерн лилося шлангами одразу в тисячі блюдець, а рибу просто звалювали за огорожу на купу. Стара, яка порядкувала там, вказувала, куди розвантажувати.

— Це, либонь, найшаленіший кошачий бенкет, який коли-небудь довелося бачити людині, — здивувався Муфтик.

— Так, так, — погодився Півчеревичок. — А крику, а виску!

І в супроводі цього галасу та нявчання блюдечка порожніли — не встигнеш оком змигнути, а купи риби ніби змітала чаклунська сила. Під’їжджали нові й нові машини, а нові й нові котиська накидалися на харч.

Нарешті друзі відважилися ступити за ворота і, обережно прошмигуючи між цими ненажерами, пробралися до бабці.

— Перепрошую за турботи, — поштиво вклонився Муфтик, — можна вас запитати?

При цьому він простягнув кошачій благодійниці більш-менш прямокутну візитну картку, на якій