Петро Гаврилович Дяченко - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Народився в сім'ї Гаврила Дяченка та Марії Бажанської.
Закінчив 6 класів Миргородської реальної школи (фах "механік").
До російської армії пішов добровольцем. Службу почав у 52-му Сибірському стрілецькому полку. На фронтах Першої світової війни брав участь у боях на території Польщі, Литви та Галичини. Кілька разів поранений, а саме: 14 вересня 1914 р., 21 січня 1915 р., 8 вересня 1915 р. та 30 серпня 1916 року. За бойові заслуги нагороджений хрестами Святого Георгія II, III, IV ступенів, медаллю Святого Георгія IV ступеня, а також всіма можливими орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами і биндою включно та ще й відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою.
Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків (1.01.1916).
На службі в українському війську від 17 грудня 1917 року. Поранений 25 лютого 1918 року. Навесні 1918 року — учасник визволення Харкова і Криму під проводом полковника Петра Болбочана. Поранений у другій половині грудня 1918 р. під час роззброєння 33-го Охтирського пішого ПОЛКу, який відмовився виконувати накази Директорії. Учасник Першого Зимового походу (6.12.1919 — 6.05.1920), командарм якого Михайло омельянович-Павленко назвав полк Чорних запорожців Петра Дяченка одним і найкращих кінних полків української армії. Поранений 26 лютого 28 серпня 1920 року. Лицар Залізного хреста, Хреста Симона Петлюри та Воєнного креста.
У 1921–1924 рр. — в таборах для інтернованих. 11 липня 1923 р. у Петра Дяченка народився син Юрій, а 27 грудня 1928 р. прийшов у світ син Олесь. із 20 07і 1928 р. Петро Дяченко на службі у Війську Польському.
Закінчив Вищу військову школу (Польща, 21.10.1932-1.11.1934).
Нагородженний пам'ятною медаллю "Польща своєму захисникові".
Бився проти червоних, які у вересні 1939 р. напали на Польщу. Під містом Гродном був Поранений. Інтернований у Литві, згодом переведений до табору польських старшин під Кеніґсберґом. Після звільнення зголошується до військового міністра Володимира Сальського, розробляє плани створення антиросійського партизанського руху в Україні. Пізніше, живучи в м. Холмі, співпрацює з Німецькою службою безпеки СД. Використовуючи допомагає ОУН і УПА. Учасник Другої світової війни на боці Вермахту.
Автор спогадів. Похований на Українському православному цвинтарі Св. Андрія в Бавид-Бруці (штат Нью-Джерсі, США).
Роман КОВАЛЬ
Зауваги упорядника
В основу цієї книги лягли спогади Петра Дяченка "Чорні запорожці", опубліковані 1959 року у філадельфійській газеті "Америка" (в номерах за 17,18, 21, 22, 24, 25, 29 і 31 липня, 4, 5, 7,11,14,18, 21, 22, 25, 26, 28 серпня, 1, 2,4, 9,18,24,25,26,29 вересня, 2 жовтня) з доповненнями зі збірника "У 50-річчя Зимового походу Армії УНР" (Нью-Йорк, 1973), де спомини Петра Дяченка про дії Чорних під час Першого зимового походу Армії УНР висвітлено ширше. Збагачена книга й уривками із книги сотника Бориса Монкевича "Чорні запорожці. Зимовий похід й остання компанія Чорних запорожців" (Львів: Добра книжка, 1929).
Завдяки Олені Дяченко, дружині героя, яка опублікувала в журналі "Вісті комбатанта" (ч. З, 1967) звіт про спадщину Петра Дяченка, знаємо повний список його спогадів про Чорних запорожців. Ось вони: "Кінний полк Чорних Запорожців" (рукопис — 74 сторінок машинопису; рукопис -97 сторінок машинопису), "Нотатки до Історії Полку Чорних Запорожців" (4 аркуші — 8 сторінок, писаних рукою), "Кінна сотня" (шкільний малий зошит, написаний рукою), "Кінна сотня, Кінний дивізіон імени полковника Петра Болбочана" (зошит із ч. 2), "Кінний полк" (зошит із ч. 3), "Дяченко Петро, полковник Української Армії" (10 аркушів і дві сторінки, написані рукою), "Зимовий похід" (реферат, виголошений на роковини Зимового походу Армії УНР).
Отже, публікуємо не всі спогади Петра Дяченка про полк Чорних запорожців, інші шукаємо. Можливо вони зберігаються в Америці в родині його сина, Петра Петровича Дяченка, американського військового, учасника війни у В'єтнамі, або в одному з національних музеїв-архівів української еміграції у США. Якщо хто знає, підкажіть, де зберігаються ці скарби. І чи збережено їх?
Написав Петро Дяченко і спомини про свою участь у Другій світовій війні: "Організація протипанцерної бригади" (зі схемами), "Протипанцерна бригада "Вільна Україна" (4 аркуші — 8 сторінок, писаних рукою), "Формування та перший бій Української Протипанцерної бригади" (три аркуші, написані чорнилом, і три аркуші, написані олівцем).
Петро Дяченко залишив по собі течку і з особистими документами, течку з фотографіями, вирізки польських комуністичних газет про Петра Дяченка та листування (листи від генералів Павла Шандрука, Петра Самутина, Михайла Садовського, Дмитра Жупінаса, полковників Миколи Рибачука, Ларіона Липовецького, Н. Шкільного, П. Калиновського, Макара Каплистого, брата (Віктора Дяченка), сотників Зенона Стефанова і Дмитра Ґонти, підстарший та козаків полку Чорних запорожців Петра Первухина, Сергія Гниди, Валентина Сім'янціва та інші).
Оскільки пошук духовної спадщини Петра Дяченка може розтягтися на роки, вирішив опублікувати те, що маю. А якщо подальші пошуки увінчаються успіхом, видамо повніше видання.
Отже, в путь слідами Чорних запорожців!
У споминах Петра Дяченка, Валентина Сім'янціва, Никифора Авраменка та Лавра Кемпе я виправив русизми, наприклад добича на здобич, охотно — охоче, вмішатися — втрутитися, полусмерті — півсмерті, ящі — скрині, прийшлось — довелось, мінути — хвилини, ранений — поранений, вспіти — іитигнути тощо. Те ж саме зробив і з полонізмами та галицизмами, зокрема алярм — тривога, патруля — патруль, батерія — батарея, стація — станція, жадного — жодного, страта — втрата, зголосити — доповісти, саля — зала, касувати — скасовувати, через заскочення — зненацька, зарядив відправу — скликав нараду тощо.
Виправив кіннотчика на кіннотника, кулеметчика на кулеметника, Гарматчика на гармаша, поручика на поручника, а також назви населених пунктів: Стенцівка — Стецівка, Легітне — Легедзине, Лосіївка-Лисіївка, Козавтир — Казавчин, Капітанівка — Капітанка, Ходяки — Худяки, Воргуни — Вергуни, Грушки — Грушківка, Степкувате — Станкувате, Деренківці — Деренковець, Дробівка — Драбівка, Загородник — Загородище, Розношинці — Розношенське, Хощевата — Хащувате, Таужня — Таужне, Вербка — Вербове, Китроси — Кетроси, Ново-Українка — Новоукраїнка, Требухівка — Трибухівці, Кіньчик — Кіньчаки тощо. Уточнювали ми часом і віддаль між селами.
Пряму мову вирішив передати у формі діалогу, тобто репліки починав з нового рядка, знявши лапки. Петро Дяченко, як правило, не називає імен героїв книги, тож у квадратних дужках я, де знав,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.», після закриття браузера.
