Чак Паланік - Снаф

Райт каже: «Ця посудина — не єдина леді, що піде на дно цього вечора…», її західноірландський провінційний акцент справді ідеальний, і він яскраво змальовує, наскільки жагучим мав бути груповий секс на палубі третього класу в останні миті найжахливішої в історії людства кораблетрощі.

«У “Швидкій допомозі”, — каже він, — в лесбійській сцені за участю двох пристрасних лаборанток, цілком очевидно, що Кессі Райт єдина з акторів, хто вміє правильно поводитися з гінекологічним дзеркалом».

Критики, каже номер 137, цілком заслужено зчинили галас довкола образу Мері Тодд Лінкольн, створеному Кессі Райт в епопеї про Громадянську війну «Театр Форда: вся купа в одну дупу». Пізніше перевипущеній під назвою «Приватна ложа». Пізніше переперевипущеній під назвою «Президентська ложа». Номер 137 каже нам, що завдяки розвідкам Кессі Райт у тій сцені, де її на пару дрючать Джон Вілкс Бут і Чесний Ейб Лінкольн, американська історія справді постає перед очима, наче жива.

Усе ще колисаючи свого полотняного собаку, чолов'яга питає: «Скільки за твої піґулки?»

«Десять баксів», — каже дівчина з секундоміром.

«Ні», — каже той. Він знову затикає собаку собі під руку та лізе в задню кишеню штанів. Витягти гаманця, він вивуджує з нього двадцять, сорок, сто доларів, кажучи: «Я маю на увазі, скільки за всю пляшечку?»

Дівчина з секундоміром каже: «Нахиліться, щоб я могла написати номер на вашій руці».

І номер 137 підморгує мені знову, його велике око здається ще більшим серед усієї цієї брунатної пудри, і він каже: «Ти приніс троянди». Він каже: «Хіба не чарівно?»

Розділ 3

Містер 137

Знаєте, бувають такі дні в тренажерній залі, коли підіймаєш на лавці шість млинів або витискаєш однією рукою на пюпітрі стільки, скільки сам важиш, і на одному підході ти в класній формі, в запалі, тягнеш верхню тягу широким хватом, пролітаєш повтори і підходи так само швидко, як навішуєш додаткові диски, — а потім, у наступній вправі, ти дохлий. Виснажений. Кожен відтиск, кожна тяга — просто ще одна спроба. Замість того щоб хвацько махати, ти рахуєш, пітнієш. Відсапуєшся.

І це не падіння цукру в крові. Що б ви думали? Весь цей занепад через те, що якийсь дубоголовий за приймальною стійкою вимкнув музику. Може, ви й не слухали, але щойно музика змовкла, тренування перетворилося на звичайну пахоту.

Достоту таку ж приреченість, таке ж падіння кров’яного тиску переживаєш, коли о третій ранку замовкає музика, бо «Мен-Род» або «Іґл» зачиняються, а ти стоїш собі, досі не відтраханий, самотній-пресамотній.

Таке саме розчарування ви помітите на зйомках фільму: ніякої музики на тлі. Ніякої музики для настрою. У кінці коридору, у тій кімнаті з Кессі Райт, вам не пропонують навіть порноджазик на електрогітарі з примочкою. Ні, тільки після монтажу, після прив’язки всіх діалогів, тоді вони додадуть музику, щоб прикрасити сюжет.

І знаєте що? Принести сюди містера Тото було жахливою ідеєю.

Але, враховуючи повну пляшку «Віагри»… гадаю, що я зможу протягти.

На іншому кінці почекальні справжній, живий Бренч Бакарді розмовляє з містером 72, тим малюком із букетом зів’ялих троянд. Ці двоє могли б бути образом «До» і образом «Після» одного й того ж актора. Бакарді стоїть у боксерських трусах з червоного атласу і за розмовою повільними колами погладжує собі рукою груди. В іншій руці він має блакитний одноразовий станок для гоління. Коли рука, якою він гладить себе, завмирає, станок суне до тієї самої точки, зішкребає невидиму щетинку, пластикова бритва човгає короткими, швидкими рухами, якими зазвичай виполюють бур’яни в саду. Бренч Бакарді продовжує говорити, навіть не позираючи вниз, де його рука блукає до іншої точки, мацає, тоді натягає засмаглу шкіру потугіше, поки станок голить її під всіма кутами.

Просто тут: Бренч Бакарді, зірка стрічок «Рот Да Вінчі» та «Засадити пересмішнику». Фільма «Листоноша кінчає двічі» та першого танцювального порном’юзікла «Трах-трах, ой-ой-ой».

Навіть у приміщенні, от як тепер, Бакарді, Корд Куерво, Бімер Башмілз… — усі ці самці-динозаври дорослого кіно носять сонцезахисні окуляри. Вони розтріпують та пригладжують волосся. Це покоління справжніх театральних акторів — вони вивчали своє ремесло в UCLA чи NYU[7], але потребували грошей, щоби платити за житло в проміжках між серйозними ролями. Для них зніматися в порно було наче забавка. Радикальний політичний жест. Головна чоловіча роль в «Оргазмі на вулиці В’язів» або в «Історії двох цицьок» була гарним жартом в резюме. Після того як вони стали справжніми дорогими зірками, ці ранні роботи перетворилися б на джерело для анекдотів, які вони розповідали б у нічних ток-шоу.

Актори типу Бренча Бакарді чи Поста Кампарі знизували б своїми засмаглими, голеними плечима та казали б: «Чорт забирай, навіть Слай Сталлоне знімався в порно, щоби сплачувати рахунки…»

Перш ніж стати архітектором зі світовою славою, Рем Кулхаас знімався в порно.

На тому кінці кімнати очікування юна леді з секундоміром на чорному шнурку, накинутому на шию, — вона зупиняється біля Бакарді й пише номер 600 у нього на руці, шістка згори, нуль нижче і ще один нуль нижче, так, як нумерують троєборців, товстим чорним фломастером. Тим, який не змивається. Навіть поки координатор пише на кожному з його біцепсів, пише номер 600 на одній та на другій руці, Бакарді продовжує розмовляти з трояндовим хлопчиком, його пальці намацують щетинки на м’язах преса, а пластикова бритва ширяє поруч, напоготові.

Ті чоловіки, які не жують картопляні чіпси, шкребуться пластиковими станками. Вони вичавлюють прищики. Або вичавлюють тюбики липкої гидоти собі в долоні, розтирають в руках, а тоді вимащують сіюї обличчя, стегна, і шиї, і ступні шаром брунатного. Бронзер. Їхні долоні поплямовані бурим. Шкіра довкола нігтів на руках брудно-коричнева. Ці актори стоять над своїми спортивними сумками, нахиляються, щоб виловити там гель для волосся, бронзер, і їластиковий станок, складане кишенькове дзеркальце. Вони роблять відтискання, їхня охайна білизна посмугована коричневим. Якщо зайти до єдиного туалету, розрахованого на 600 акторів, одна дірка, мийка і дзеркало, то бачиш, що паломництво сідниць вимастило біле сідало унітазу нескінченними шарами брунатного. Мийниця поплямлена бронзовими відбитками рук. Білі двері вкриті шаром коричневих слідів від пальців і долонь, які лишили порнодинозаври, підсліпувато перечіпаючись у своїх темних окулярах.

Важко не уявляти собі Кессі Райт, яка лежить, утопаючи в постелі з білого атласу, тепер вже залапаного, замащеного та заплямованого, темнішого й темнішого з кожним наступним виконавцем. Порноменестрелем[8].

Я приймаю піґулку.

Координатор зупиняється поруч зі мною та каже: «Аякже, сліпніть на здоров'ячко, тільки не приходьте потім до нас за відшкодуванням».

Я питаю