Роман Іванович Іваничук - Мальви

баранів на байрам, привів на святковий обід жінку у білому фередже19 — злооку туркеню. Здогадалась Марія, що це нова її господиня, і заніміла від страху: продасть її тепер господар. І тоді каяття, ганебне й боягузливе, окрутило душу: чом не стала жінкою татаринові, тепер же їх розлучать із дочкою!

Нова хазяйка відразу дала зрозуміти, який порядок буде в хаті. Витягла з казана баранячу кістку і пошпурила нею в кут — жеріть; кривився на те господар, та мовчав, а згодом сказав до Марії:

— Не буду тебе продавати, хай лютує. Ти добра, Маріям.

Ще вчора господиня штурхала її в спину і погрожувала продати дочку, бо що з неї за користь, ще вчора падала Марія на коліна, обіцяючи ночами сидіти за верстатом, аби тільки не розлучали їх... А нині вранці, коли туркеня подалася на базар, татарин увійшов до хати, жалісливо глянув на Маріїну дочку — не мав своїх дітей — і сказав ледве чутно:

— Ідіть собі. Ви вільні...

Це слово «вільні» було несподіваним для Марії, приголомшило воно її зовсім. Вклонилася господареві до ніг, подякувала, похапцем зібрала свої мізерні пожитки, схопила дівчинку на руки і вибігла. Чвалувала крутими вуличками, завмираючи від страху, що повернеться з міста туркеня і дожене її, бігла, ховаючись за кам'яними стінами, що заступали вікна будинків, квапилася до північних кафських воріт, щоб вийти з тісного міста на волю. Здавалось їй, що мине одна лише хвилина і зачиняться ворота. Ось вийшов із-під зеленого платана вартовий, крикнула йому:

— Я відпущена!

Високий яничар у шапці з довгим шликом, що спадав по спині аж до пояса, ліниво діткнувся рукою до ятагана і знову ступив у тінь: іди, мовляв, небого, хто тебе тримає. Зелений колір яничарського кафтана злився з плющевим листям, вартовий спокійно закурив люльку. Від такої байдужості — адже тільки одне слово «яничар» наводило жах на невільників — змоторошилося серце в Марії: невже це не останній мур, що огорожує Кафу? Вийшла на хребет Тене-оба20, що довгим насипом відділив рештки гір від рівнин, — ні, далі — простір і жодної людини в степу. Передихнула, промовила вголос:

— Я вільна. І Мальва моя теж. О господи...

І тут запримітила, що її більше не дивує чудне ім'я доньки. Так назвала свою дівчинку давно, ще на початку неволі. Дитя було хворе і зжовкле, здавалось, не витримає тяжкої дороги з Карасубазара до Кафи. Несла дитину на руках і підставляла спину під нагайки, затуляючи свою крихітку. А під ногами то тут, то там подибувались вигнані, певне вітрами, на чужину мальви — ті самі, що пишалися разом із соняшниками, рівні з ними, біля українських білостінних хат. Там пишалися. А тут ховались у колючий курай, низькі, збідовані, та все-таки живі. Тож повірила Марія, що дочка теж виживе, як ці квіти на чужій землі, якщо тільки назве її Мальвою.

Помітила тепер, що не дивує її більше довгополий бешмет, ні турецька шаль, якою уже звикла закривати обличчя, і навіть те, що Мальва запитує в неї про се і про те по-татарськи.

Місто було позаду. Зубчасті стіни оперезали його навколо, масивні башти підвелись і давили, стискали громаддя будинків, мечеті, вірменські церкви і караїмські кенаси. Місто ревіло й гуло, стогнало. Внизу кишіла смердюча яма невільничого базару, кричали, захвалюючи живий товар, татари і греки: на галери, що стояли в порту, відправляли партії відібраних, приганяли нові; торохтіли мажари по кам'яних вибоїнах, захлиналися осли, викрикували азан21 муедзини, закликаючи правовірних до обіднього намазу22.

І ще одне зауважила Марія: це для неї давно звичне, наче й не було ніколи іншого життя. А та хвилева радість волі раптом почала пригасати, й у свідомість повільно заповзало тупе почуття безвихідності... Сірий хребет Тепе-оба і дуга високого міського муру тісно обступили її, ніби обсотали вужівками цупкого кримського плюща і нікуди звідси не дінешся, і будеш у цьому світі вічно...

А що було?

Йшли хозари, половці, печеніги, хто не йшов? Падали трави і люди, у вимішаній копитами землі конав розтоптаний дюшан. Журилась Україна, бо йшли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, і плакало небо над молочним степом і над людьми, що нижче трав падали, плакало. Чорним, Кучманським, Покутським і Муравським шляхами пролетіла з гиком татарва — хто тепер її зупинить? Закатували Підкову ляхи, вмер Сагайдачний від турецьких ран, вбили Остряницю таки свої на висланні в Чугуєвому городищі, внук Байди Ярема обсадив дороги живоплоттю своїх братів, і прослиз по Україні ганебний час байдужості. Сховалися за облогами низькі хати, стікались до Криму ясирні валки, пояничарились юнаки і народили потурнаків степові дівчата.

Ой що ж бо то та за чорний ворон,

Що над морем крякає... —

замугикала Марія. Співуча Мальва підтягнула за матір'ю, та враз обірвала пісню, запитала:

— Що це за пісня, мамо?

Гірко вразила Марію чиста татарська вимова дочки, їй хотілося сказати, що вони вже на волі і ніхто тепер не має права заборонити їм розмовляти по-своєму. Та рудий хребет Тепе-оба ніби впав раптом Марії на спину і придавив до колючої землі, придавив туго, щоб не рухалась і бачила перед собою тільки невільничий ринок і галери, а ще північні кафські ворота, біля яких стоять два вартові: яничар і мертвий платан, обвитий плющем.

Це те, що є... Але що ж було?

Був козак Самійло. Ховала губи від поцілунку, хоч знала, що поцілує, втікала від Самійла через кладку, хоч знала, що не втече, боролася з козаком у п'янкому полину, хоч знала, що не оборониться, і народила йому двох соколят-синів...

Ой сини, синочки!.. Чиї руки розчісують вам кучері, яка мати вас у постелі укриває? Де ви тепер, козацькі діти? Чи ходите ще по білому світу, чи очі ваші виклювали яструби в ногайському степу, а голівоньку дощі миють, густі терни розчісують, буйні вітри висушують?

Несхожі були, наче й не близнята. Один — у Самійла: чорнокудрий та темноокий, другий білявенький був, мов соняшник, і очі мав голубі, як тепер Мальва, та вже й пригадати не може його обличчя — пропав білявенький ще до року. Поклала його в сповиточку в саду під яблунею, сама в городі поралась і — не застала. Повз село проходили тоді цигани табором.