Любов Петрівна Пономаренко - Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]

— Мужчина, чого ви претесь наперед?

Сказати це — й полетіти додому, впасти зі скелі розпачу. Обхопивши голову, замре акація біля мансарди. А сонце, мов червоне око хижого звіра, поблимає — та й піде геть.

Півцарства за сльозу

Коли вона зайшла в його квартиру агента держстраху з брудним запахом ванної і численними всипальницями мух і комарів на стінах, усе було, як і спершу. Вона пом'ялась на порозі, розстебнула навіщось босоніжки, він тихо сказав:

— Навіщо? Хіба не бачиш, яка тут підлога?

Вона пройшла, сіла на одній-однісінькій табуретці і пошукала, де б притулити сумочку.

— Отак і живу, — знітився чомусь він.

— Як тут співають голуби на даху…

— Це старий будинок. Його мають знести.

Вона дивилась на ліжко, стару, заїжджену шкапу, і думала, що, певне, й упряж буде не краща. Може, він якесь простирадло напне і кине поспіхом виснажену подушку, як десять років тому. Може, в нього знайдеться навіть ватяна ковдра з вилізлими нутрощами.

— Каву будеш?

— Без цукру, — поспіхом відказала вона.

Він вийшов на кухню, довго й нервово чиркав сирими сірниками, доки запалив газ. Потім перекопирсав у тумбочці всякий мотлох, шукаючи другу склянку.

Вона тим часом вийняла люстерко-пудреницю і щедро мастила губи золотавим перламутром, перекупленим із десятих рук за божевільну ціну. «Хі-хі», — подумав він і підбив долонею окуляри.

Стіл, за яким сиділи, був такий маленький, що він упізнав її парфуми «Рижская сирень», чистий просяний чубчик і руки з горішками-нігтиками. Потім помітив дві стривожені зморшки біля рота і хворобливу смужку над бровами. «Недаремно ти хоробришся і пакуєшся під дівчинку», — подумав, але вже якось не так.

Вона водила поглядом по його спортивній куртці далеко не першої свіжості, тій самій куртці, яку вирвали вдвох у «Культтоварах» далекого весняного ранку.

— Звиняй, тістечка вивелись.

— На чомусь розтратився?

— Таж костюм до одруження справив. Дві зарплати вгепав. Не віриш? Одчини гардероб.

— Чудний. А на наше весілля, пам’ятаєш? Позичили тобі костюм, а мені сукню в прокаті взяли. І обійшлося.

— Тож колись. Тепер я хочу, щоб усе було довговічним.

Надворі все ще не темніло.

— Хочеш вина?

— Ні. Не заставляй газетами вікон. Сумно, мов забинтовані хворі. Ну, я піду. Ну, я піду?

— Вже?

Вони підвелися, ледь переступаючи затерплими ногами. Спробуй за таким столом не торкатися колінами.

Раптом стало так темно, мов завалилася десь гора і засипала вікна. І коли вона вийшла, він довго чув її підбори на сходах.

Нижче.

Нижче.

Нижче.

І навіть на мокрому асфальті, на підніжках тролейбусів, у ліфті її будинку і біля її квартири. Тоді він зрозумів, у чому справа — двері кімнати були відчинені. Схопився, грякнув ними щосили. Упав на виснажену подушку, зарився в потворну ковдру, але кроки не стихли.

Ніби вилетіло з дверей вічко і котиться вниз.

Голуби на дзвіниці

І

Отець Василь одружився тонкосльозою весною дев’яносто першого року. Пані Софія, його мати, не вельми раділа з такого весілля, бо ж молода, попри вінка та вишиванки, не мала ніякої приваби. «Ото ще», — сичала свекруха, коли наречена подала їй хлібину на рушникові. «Ото ще!» — зеленіла стара, коли Ольгунька впустила обручку і кинулась її ловити поміж черевиками гостей.

Молодий священик не переймався такими дрібницями — він їхав у східняки, їхав у село, до якого не рипались автобуси, він мав підняти напівзруйнований храм і повернути людей до Бога. Чи кожна дівчина піде на таке? Ольгунці ж минуло шістнадцять, і вона була п’ятою дочкою. Отець добре все обміркував, передумав кожну сім’ю — ні, Ольгунька підходила найбільше. А ще, коли він зайшов до її хати, завів мову про одруження, руда нишпірка вскочила з веранди і, перебивши на півслові, закричала:

— Я згодна, згодна, згодна!

Після чого старші сестри, змітаючи віями, як мітлами, з очей щасливий ляк, запхікали в долоні.

— Я згодна, пане Василію.

— Отче, — поправив він.

І ось вони вже в поїзді, в третьому купе, Ольгунька кидає під ноги мокрі черевики, падає на полицю і ридає. Все змішується — висвистування дощу, стукіт коліс і дике завивання божевільного дівчати, котре їде бозна-куди і навіщо.

— Олю…

Він постояв над нею, нервово здвигнув плечем, але відповіді не почув. З ревом налетів зустрічний товарняк і щез.

Десь там, попереду, його чекало село, що розгромило церкву, розтягло ікони, село, яке майже забуло молитися. Може, візьмуть їх на квартиру, а може, доведеться обживати діряву халупу, де мешкали досі лише горобці та кажани. І від того, як вони ввійдуть у це село, як вони вперше скажуть «добридень», як покладуть на себе хрест, ступивши до священного двору, залежить і майбутнє храму господнього.

— Олю!

— Одчепися, рептюх проклятий!

Якусь мить, оціпенівши, він дивився на спину, що дрібно плакала, на хвостик волосся, з якого стікав недавній дощ.

— Пробач, я тільки хотів, щоб ми повечеряли.

— Нічого не хочу, відчепись!

— Але…

— Щезни, ненавиджу! Знаєш, як я тебе ненавиджу? Я Микольцю люблю, зрозумів?

Отець Василь важко сів навпроти. Дощ усе лив, і тільки зрідка з’являлися вогники в чужому степу, і гули чужі поїзди на чужих станціях.

— А чому ж ти…

— Бо вагітна я від нього, вагітна, розумієш? Чужий грішок на твій поріжок!

Вона зареготала, але щоки сіпалися плачем. Вогники з’являлися все рідше, надходила глупа ніч. Господи, та він же взяв найтихішу, найбіднішу, найластатішу дівчину! За віщо? Тепер от плаче, а чим її втішити?

— Олю, священик може одружитися тільки раз!

— Ха! Ну й що? Дружитися йому захотілося! Так дружися, дружися, рептюх! Чи не можеш?

Вона почала зривати з себе манаття і кидати додолу.

— Так не можу.

Він узяв простирадло зі свого ліжка, загорнув її і посадив собі на коліна.

— Пусти, та пусти ж!

— Побудь отак, зігрійся, ти вся тремтиш.

Запручалася, забаласувала ногами, але, сповита, як немовля, вирватися не змогла. Бо в якусь мить він так стис її руками, що здавалось — або помре, або стане йому замість сорочки.

II

І от вони зійшли на тихій станції, де зупинявся тільки один ранковий поїзд і де вимиті дерева пахли гірким, не розкрученим ще листом, а молоді гнізда, отерплі під дощ від стояння за стовбурами, тепер розпросталися і разом з птахами літали поміж гілок. Отець Василь поставив на землю валізи, подав Ольгуньці руку, але вона стрибнула зі східців сама, босоніж пішла по дорозі, легко, мов козуня, не озираючись на нього і не дивлячись на людей.

Вони здолали майже кілометр так само мовчки. Коли траплялась десь