Гі де Мопассан - Любий друг (Збірник)

знаємо куди менше, ніж про життя багатьох інших митців, його сучасників. Але, звичайно, зусиллями багатьох літературознавців біографія Мопассана досліджена й вивчена як у загальних рисах, так і в окремих деталях.

Мопассан народився 5 серпня 1850 року в Нормандії. Йому дали пишне й довге ім’я — Анрі-Рене-Альбер-Гі, пізніше він називав себе тільки найкоротшим, останнім. Мопассани не вважалися ані старим, ані багатим родом. Дворянська часточка «де» з’явилася перед цим прізвищем лише у XVIII столітті. Вони не мали успадкованих замків і земельних володінь. Батько Гі був біржовим маклером з досить непевним і обмеженим прибутком. Однак у молоді роки в майбутнього письменника виникали деякі марнославні ілюзії щодо шляхетності його роду, і він навіть цілком серйозно намагався реконструювати історію своїх дворянських предків. І пізніше у нього збереглося дещо ідеалізоване уявлення про галантний, яскравий, зухвалий і аристократичний XVIII вік — вік вільних звичаїв, мудрої толерантності, енциклопедичної освіченості й рафінованого кохання, таке чуже вузькому практицизмові й фальшивій показній моральності буржуазного XIX століття. Присмак аристократичного снобізму також де-не-де прослизне у висловлюваннях Мопассана про натовп, про масу, її жорстокість, примітивність її смаків, грубість розваг тощо. Серед суперечностей, притаманних Мопассанові як мислителю і художнику, це одна з них. Вона тим більше впадає в око, що в основі своїй світогляд письменника був гуманістичний і демократичний.

Життя батьків Мопассана не склалося. Вони розлучилися, коли Гі було всього дванадцять років, а його брату Ерве ще менше. Виховання синів лягло на плечі матері. Лора Ле Пуатвен спромоглася завоювати щиру любов і повагу старшого сина, який став її гордістю. До останніх днів Мопассана вона залишалася другом, порадницею і довіреною всіх його задумів і планів. Мати була доброю й розумною вихователькою, тонко розуміла душу сина, вміла спрямувати його бурхливу енергію в русло художньої творчості. Її брат Альфред Ле Пуатвен, що рано помер, у молоді роки товаришував з Гюставом Флобером. Флобер назавжди зберіг ніжну пам’ять про Альфреда, лишився другом його родини. І коли на початку 70-х років до нього прийшов молодий Мопассан, який чимось нагадував свого покійного дядька, Флобер переніс на нього любов і симпатію.

Після недовгого перебування в духовній семінарії, де життя здавалося юному Гі нестерпним, мати віддала, його до Руанського ліцею. Хлопець був здібним учнем, часто його успіхи в навчанні відзначалися високими балами. Але найважливішим для подальшої письменницької долі було те, що в Руані вчителем французької літератури й напутником Мопассана став поет Луї Буйле, і перші літературні спроби Мопассана були поетичними.

Після закінчення ліцею Гі вступає в Канні на факультет права. Але в цей час спалахує франко-прусська війна. Мопассанові не довелося пізнати принади студентського життя, він став до лав війська і пройшов з французькою армією важкий шлях відступу, переживши всю гіркоту поразки.

Враження дитинства, прожитого в Нормандії, виявилися напрочуд яскравими і тривкими. Міцна пам’ять письменника зберегла в найдрібніших подробицях картини нормандської землі, обличчя, характери, історії її жителів — рибалок, селян, служниць і наймитів, сільських кюре і жебраків, корчмарів і власників родових маєтків. До речі, і в роки зрілості він не поривав своїх зв’язків з краєм дитинства, часто бував у Етрета. Нормандія знайшла в ньому свого співця й побутописця, люблячого сина й гіркого критика. Сильними й болючими виявилися і враження воєнних місяців. Починаючи з першої знаменитої новели «Пампушка» і до останнього, незавершеного роману «Анжелюс», Мопассан постійно повертається до подій франко-прусської війни й окупації рідної землі. В ці тяжкі для Франції дні він особливо яскраво побачив, яким різним є ставлення до вітчизни простих людей і представників заможних класів, вищих верств суспільства. Саме бідарі люблять свою сувору до них батьківщину, захищають її в похмуру годину ворожої навали, саме їм притаманне розвинене почуття честі й національної гідності. Ця думка, вистраждана й пережита, лягла в основу багатьох новел і нарисів письменника («Пампушка», «Мадемуазель Фіфі», «Стара Соваж», «Дядько Мілон» та інші). Після закінчення війни і звільнення з військової служби Мопассан оселився в Парижі. Треба було десь служити, аби заробити на життя. З великими труднощами Мопассан зміг влаштуватися на посаду урядовця морського міністерства, через п’ять років — домогтися переведення в міністерство освіти.

Всупереч усьому нецікавому й нудному, чим було заповнене життя Мопассана з дев’ятої ранку до шостої-сьомої вечора, коли він мусив тягти виснажливу бюрократичну лямку, 70-і роки дали йому дуже багато і, може, були найщасливіші в його житті. Саме в цей період він зблизився з Флобером, і той став його вчителем в царині літератури, другом, якому можна було розповісти про все добре й погане, попросити поради, підтримки, просто підбадьорливого слова. Жвавий і темпераментний юнак мав багато друзів і подруг, закохувався і кохав, брав участь у веселих і пустотливих розвагах своїх однолітків.

Сучасник Гі де Мопассана художник-імпресіоніст Едуард Мане 1874 року намалював відоме полотно «На воді». На картині зображено молодого чоловіка і жінку в човні, що пливе по яскраво-блакитній воді, прозорій від щедрого світла. Молодий чоловік засмаг на сонці, його загоріла шкіра гарно контрастує з легким білим одягом. З-під солом’яного капелюха дивляться уважні очі. Цю життєрадісну, пройняту настроєм молодості картину Мане намалював у Аржантейлі, містечку на березі Сени, де в ті роки селилися влітку молоді художники, де завжди було цікаво й весело і де створено так багато гарних полотен.

Молодий Мопассан пристрасно захоплювався водним спортом. Кожної неділі, а часто після роботи і в будень, він плавав у човні по Сені в околицях Парижа — Аржантейлі, Бужівалі, Пуасі. І хоч молодий чоловік на картині Мане, певна річ, не Мопассан, він дуже схожий на письменника, яким той був у ці роки. Картина передає те здорове і світле світосприймання, що було характерне для письменника в перший період його життя і творчості. Пізніше він написав багато оповідань, пов’язаних із життям Сени. Поетичні пейзажі річки — чарівної в сліпучі літні дні, загадкової й похмурої вночі, під покровом туману, смішні історії невдах-рибалок, пригоди молодих веслярів та їхніх легковажних подруг, гучні й галасливі розваги у прибережних ресторанчиках (згадаймо ще одну картину «Сніданок веслярів» Огюста Ренуара), кумедні зіткнення веселих і зухвалих представників богеми й статечних буржуа, що в неділю вибиралися на лоно природи, все це кольорове, веселе, гомінке, живе в новелах Мопассана, як свіжі пахощі води й риби, димку від багаття й соковитої зелені. Згадуючи про свою юність, письменник писав, що тоді він мав лише одну пристрасть — Сену. І справді, він віддавав їй багато часу, досягнув неабияких успіхів у веслярстві.