Іван Карпенко-Карий - Драматичні твори

іІрКоли ж Херсонське губернське правління 4 жовтня 1883 р. приймає резолюцію про звільнення І. Тобілевича зі служби, йому нічого не залишалося, як прийняти пропозицію братів і друзів перейти на професіональну сцену. І він десь у ці перші дні жовтня: 1883 р. робить вирішальний крок. За плечима було тридцять вісім років сповненого драматизму життя,

з них двадцять — акторської і режисерської роботи в аматорському театрі| газетної театрально-публіцистичної практики в «Елисаветградском вестнике», перші художні твори — оповідання «Новобранець» (1881), опубліковане саме у 1883 р. під псевдонімом «Гнат Карий» у київському альманасі «Рада», і драма «Чабан», яка була прочитана перед трупою і незабаром подана під цим же псевдонімом до цензури. Як актор І. К. Тобілевич дебютує під псевдонімом «Карпенко-Карий». Відтепер ці два прізвища часто мінятимуться Місцями для означення однієї й тієї самої творчої особистості, але якщо літературні твори він підписуватиме і власним прізвищем,

і псевдонімом, то акторська діяльність його буде назавжди позначена прізвищем Карпенко-Карий.

Мине якийсь час, і І. Франко про факт переходу І. Тобілевича на українську професійну сцену скаже: «Один із батьків нашого театру тільки завдяки всеросійській реакції звернувся до української драматичної продукції: він був політичним комісаром, та ось у домі відкрито тайну революційну друкарню, його вигнано з місця і заслано на вигнання — і тут усміхнулася йому українська муза: Росія стратила поліційного пристава, Україна зискала Карпенка-Карого» 3.

Але,«недремне око» не вгамовувалось. Того самого 4 жовтня 1883 р. начальник Херсонського губернського жандармського управління наказав своєму помічникові штабс-капітанові Дремлюзі розпочати слідство у справі переховування Тобілевичем С. Русової, яке завершилося ЗО грудня 1883 р. таким висновком: «Тобилевич является в отношении политической своей благонадежности крайне сомнительным, а потому представляется необходимым учредить над ним один из видов полицейского надзора по месту его жительства». 4 січня 1884 р. херсонський губернатор вибрав форму нагляду: «Подвергнуть Тобилевича гласному надзору полиции». Виконуючий обов’язки херсонського генерал-губернатора, генерал-лейтенант Рооп наказав начальникові Херсонського жандармського управління припинити справу Тобілевича і встановити за ним гласний нагляд поліції протягом двох років у місцях його проживання. Сам же І. Тобілевич не здавався: у листопаді 1883 р. написав з Києва капітанові Дремлюзі листа, в якому намагався зняти з себе звинувачення у справі переховування С. Русової. У січні 1884 р. він пише в Одесі доповідну записку самому міністрові внутрішніх справ, у якій так само прагне довести безпідставність звинувачень у політичній неблагонадійності. Але поки доповідна записка йшла до Петербурга, департамент поліції цього міністерства запросив у херсонського генерал-губернатора справу І. Тобілевича для винесення її на розгляд «особого совещания». 22 березня 1884 р. «особое совещание» заслухало доповідь про справу І. Тобілевича і ухвалило: «Подчинить Тобилевича гласному надзору полиции на три года вне местностей, объявленных в положении усиленной охраны». Департамент поліції своїм наказом від

ЗО березня 1884 р. уточнив: «сроком три года, считая срок надзора с 23 марта

1884 года» і доручив виконати цей наказ херсонському губернаторові. Тільки 22 травня 1884 р., перебуваючи з трупою М. Старицького в Ростові* на-Дону, І. Тобілевич одержав постанову «особого совещания». Екстрена нарада братів і друзів вирішила, що найкращим місцем для осідку І. Тобілевича буде м. Новочеркаськ, де нещодавно виступала їхня трупа і де вони здобули прихильність наказного отамана Війська Донського Святополка-Мирського.

Оселившись у будинку маляра Балашова на Аксайській вулиці, І. Тобілевич не гаючись звертається до наказного отамана з проханням дозволити йому продовжувати грати у трупі М. Старицького і виїжджати з нею до Ростова, Харкова і Одеси. Але це прохання, внаслідок погодження його з міністром внутрішніх справ, було відхилене. У липні він звертається з подібним проханням безпосередньо до міністра внутрішніх справ, виставивши альтернативу: безвиїзно жити на Хуторі Надія. І на цей раз клопотання залишено «без последствий». А у січні 1885 р. всіх членів української громади в Єлисаветграді було заарештовано. На квартирі І. Тобілевича в Новочеркаську було зроблено в лютому 1885 р. обшук і вчинено допит господареві квартири. Слідство над .елисаветградськими революційними гуртками закінчилося 10 грудня 1886 р. Керівників гуртків П. Ми-халевича і О. Тарковського (рідного брата дружини І. Тобілевича) «по высочайшему повелению» було заслано в Сибір на поселення з п’ятирічним терміном, І. Тобілевича, О. Русова, А. Грабенка, О. Волошина, €. Чикаленка віддано під гласний нагляд поліції на п’ять років.

Департамент поліції Міністерства внутрішніх справ, сповіщаючи військового наказного отамана Війська Донського про кару для І. Тобілевича, уточнив: до трирічного терміну додається два’ роки гласного нагляду поліції в місці його проживання.

І. Тобілевич не забарився скористатися неточністю в формулюваннях наказу: оскільки там сказано про нагляд поліції в місці проживання, то вій

9 березня 1887 р. звернувся до Новочеркаського поліцмейстера з проше-нієм, в якому тлумачив «місце проживання» не як Новочеркаськ, а Єлисаветградський повіт, і тому просив дозволу переїхати на хутір Надію, який вважав місцем свого постійного проживання. Це прошеніє було передано військовому отаманові в Новочеркаську і відіслано ним до Міністерства внутрішніх справ, останнє задовольнило прохання і повідомило про це херсонського губернатора, уточнивши:рсрок коего по высочайшему повелению назначен двухлетний — с 10 декабря 1886 года». 5 червня 1887 р. І.ч Тобілевич покинув Новочеркаськ і виїхав -на хутір Надію. 10 грудня 1888 р. з І. Тобілевича знято гласний нарляд поліції і встановлено негласний нагляд та заборонено жити в обох столицях — Петербурзі і Москві, а також у Петербурзькій губернії.

Я Наступного дня після закінчення терміну гласного нагляду І. Тобілевич всіупає актором до української трупи М. Садовського під час її виступів у Севастополі. Це була колишня трупа М. Кропивницького, яку нещодавно очолив М. Садовський. У трупі працювали найкращі українські актори, серед них — М. Заньковецька, П. Саксаганський. Видатний драматург І. Тобілевгіч знову став видатним актором Карпенком-Карим. Так закінчився тяжкий період життя І. Карпенка-Карого, дискримінованого, проскри-бованого царським самодержавством, і почався новий, нелегкий, але сповнений творчих перемог період діяльності видатного драматурга і актора.

Наприкінці лютого 1890 р.( через непорозуміння між М. Садовським і М. Заньковецькою, з одного боку, І. Карпенком-Карим і П. Саксаганським з другого, останні виходять з трупи М. Садовського і утворюють окрему, якій судилося стати наприкінці XIX — на початку XX ст. найкращим, найсильніїїіим в організаційному і мистецькому відношеннях українським театральним колективом/|трупа ця мала різні назви. Спочатку, до 1888 р., це було «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. Саксаганського». Імені І. Карпенка-Карого в офіційній назві не було, але справжнім