Галина Василівна Москалець - Господар

— Це я.

Двері безшумно відчиняються на звук мого тихого голосу, вимовляючи аж наче вибагливо:

— Альберт відпочиває. Через 22 хвилини він прокинеться.

Я покірно сідаю в поруділе шкіряне крісло, склавщи на колінах руки. Дім Альберта повний найнесподіваніших речей, зроблених руками самого господаря за старовинними кресленнями і малюнками. Це переважно фігури звірів, птахів, людей з глини та дерева, моделі допотопних кораблів, чудернацькі механізми, призначення яких вчитель довго й терпляче мені пояснював. Одні з них вимірювали час, інші — тиск повітря, напрям вітру. Ці зворушливо наївні речі вчитель майстрував, не знати нащо. Людство давно створило досконаліші прилади. Вчитель мій живе минулим. Я злегковажив інформацією, люб’язно наданою мені дверима, і тихенько прокрався в кімнату вчителя.

Якби ти була зі мною, я б думав лише про вічність і про тебе.

Вчитель лежав у незручній позі, на спині, стиснувши кулак лівої руки. Ніяково спостерігати за сплячим, коли він не знає про це і не дозволяє тобі цього. Вчитель мав ось-ось прокинутись. За останній місяць, відколи ми не бачились, він дуже схуд, лице навіть уві сні виглядало втомленим і неспокійним. Як він важко дихав, — наче всі привиди старого світу зараз оточили його і він задихався серед тісняви. Якби я мав трохи влади, то позбирав би усі змайстровані ним цяцьки, відніс би подалі й спалив. Бо це все несправжнє, імітація того, що давно перетворилось на порох. Справжнє минуле на цій планеті й Селії — Сава з його несамовитою любов’ю до всього живого.

Вчитель прокинувся, а я стояв під стіною, не помічаючи того, геть затуманений злістю й гординею.

— Що ти тут робиш? — несподівано різко спитав він. Я почервонів.

— Вчителю…

Альберт несподівано підхопився і босоніж, загорнутий в простирадло, подався в ту кімнату, де я його перед тим чекав.

— Ти нічого не брав?

— Ні.

Альберт сів на дерев’яний стільчик, якого сам зробив.

— Як твої справи?

Мені страшенно хотілось поговорити з ним, нарікати на власне безсилля, але нині не зміг би сказати нічого цьому иевдоволеному чоловікові, хоч і не сердився на нього.

— Нічого.

— Працюєш?

— Так. Трохи…

Вчителеві завжди було приємно чути, що я не байдикую, як мої ровесники, що знають одні лише розваги, мандрівки на яхтах, танцювальні клуби і фільми, в котрих кожен може зніматися незалежно від таланту.

Я сказав «трохи» з притиском, натякаючи знову ж таки на труднощі, але вчитель не звернув на це уваги.

— Працюй, хлопче, може, колись згодиться.

Це мене остаточно знищило. Я йшов сюди з надією, що почую слово підтримки, підбадьорюсь. Я йшов сюди, переконаний в необхідності й величі нашої спільної справи: повернути людям пам’ять про них самих. А тепер, коли я щиро повірив, пожертвував безтурботними втіхами, почав чіплятись до людей з дикими, на їхню думку, питаннями, зустрічаю лише холодну байдужість.

…Або я зовсім не розумію свого вчителя.

— Ходімо погуляємо! — сказав Альберт і вийшов, через хвилину повернувся уже вдягненим.

— Щасливого повернення! — продзижчали двері.

Мені це побажання видалось трохи моторошним.

— З часом про все дізнаєшся! — поплескав мене по плечі вчитель.

Я ображено відвернувся.

— Може, мені краще піти додому?

— Такого гарного вечора недобре сидіти самому. Ходімо вечеряти!

Надворі посвіжішало й вітер ослаб. Я боявся цих надвечірніх годин, коли в повітрі вчуваються таємничий шелест і загадкові голоси давно померлих людей: в дотиках цих голосів є щось матеріальне. Здригаєшся всім тілом, і звідкись наповзає страх, який найчастіше переходить в розпач.

Ми зайшли в невеликий павільйон на розі двох вулиць. Скляні стіни затулено важкими темно-червоними шторами. А в стелю вмонтовано світильник — модель нашої планетної системи. Поки вчитель домовлявся за вечерю, я, задерши голову, наче першокласник на екскурсії в Музеї Космічних Перемог, роздивлявся світильник. Ось Сонце: його люди так і назвали Сонцем на згадку про неймовірно далеке земне світило, і п’ять планет: Ерідан, Селія, Веста, Аргус і Марсія. Три останні поки що непридатні для життя. Ерідан обжили люди, а Селію — Сава, точніше — ласки, а потім уже Сава.

Я подумав, що коли справді з чогось починати свою розповідь, то тільки з ласків. Не тому, що з ними було пов’язане все життя Сави, а тому, що ласки — справжні господарі Ерідана, а ми лише загарбники, хоча могли б стати вдячними гостями, друзями. «Це не наш дім, це — колонія, — говорив учитель. — Ми повинні, як останні волоцюги, весь час дивитись туди, де була колись наша домівка». «Туди» — означало відшукати в найпотужнішому телескопі маленьку зірочку, на якій ледве видно гори, ліси, ріки.

Ми вечеряли, запиваючи їжу легким рожевим вином, і мовчали. Іншим разом я тільки б радів можливості побути з вчителем. При світлі штучної сонячної системи, на якій по черзі то засвічувались, то гасли різнобарвні кульки — жалюгідна імітація мізерного клаптика Всесвіту, — Альберт виглядав виснаженим, наче від хвороби. Його профіль завжди вражав чіткістю ліній, котрі, однак, ніколи не були застиглими. Таке лице, на якому є все: злість, любов, підступність, наївність, жорстокість, беззахисність.

Зал потроху наповнювався хлопцями й дівчатами. Вчитель, здається, був серед усіх найстаршим. Я намагався не дивитися в бік веселих компаній, де сміялись, танцювали, тільки я у своїй довгій одежі захисного зеленого кольору пив легке вино, смиренно опустивши очі. Втім, і сам би я ніколи не підійшов до них.

— Якщо хочеш танцювати, Тітусе, танцюй, — сказав учитель. — Ти вже геть знудився. Не дивись так злякано. Ще встигнеш стати песимістом. Прийдеш завтра до мене. Маю стару книгу, де є згадка про смерть Сави. — Мене завтра тут не буде. Їду…

Я збрехав, не зморгнувши й оком, бо не хотів чекати до завтра. Мені страшно було б залишатись увечері дома якраз тоді, коли не міг дати ради думкам, не знав, за що братися. Альберт знає мій характер: я ладен місяцями сидіти тихо й мовчати, а потім накоїти хтозна-чого.

В десять років я втік з дому, полаявшись з батьком, і, уявіть собі, мене ніхто не шукав. Я майже місяць блукав лісами, по два дні нічого не їв, крім ягід, а коли щастило, набредав на гірські котеджі, де завжди був запас продуктів, ночував там. Один, без людей, не відчуваючи страху. Все мені було цікаво, все було вперше: скелі, річки, дерева, що руйнували каміння. Я ще подумав, що на рівнинах теж колись були скелі, але дерева зруйнували їх своїм корінням. Це була дуже наївна думка. Додому я б не зміг сам вернутися. Мене, обідраного і геть здичавілого, спіймала ботанічна