Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

де він його покинув, на останні слова незнайомця Марк не прореагував ніяк. Незнайомець свого імені не назвав, але Марк зрозумів, що воно йому й не потрібне: вони з ним більше ніколи не зустрінуться.

— Алло, Дашо, я живий, не телефонуй мені, я вже йду.

— Іди.

Коли Марк казав так, Даша ніколи не запитувала, куди він іде, бо він міг іти лише в одне місце — до мами. Мама вже кілька місяців лежала в лікарні, і Марк нікому не казав, у якій саме, він просто дуже любив свою маму, а мама любила його. Марк вимкнув мобільний і пішов на зупинку, там стояло кілька таксі, і, відчинивши двері сірого «опеля», Марк сів на переднє сидіння, машина рушила по Артема. Він не запізнювався, мама чекала на нього рівно о третій — намагався ніколи не спізнюватися: у неї було хворе серце, і він не хотів, щоб вона хвилювалася.

— Мамо, як ти? Мені дуже добре поряд із тобою, бо я можу тобі сказати все.

— А Даші? Як у вас із нею?

— Добре. Але Даша — це не ти. Я кажу їй те, чого тобі не скажу, але не все.

— Дурненький, — мама схопила його за ніс, потім підвелася, сіла на ліжку й гукнула медсестру.

— Тобі погано?

— Ні, просто час приймати пігулки, ти ж знаєш, я лікуюся.

— А серце болить?

— Ні, не так, як раніше, тоді взагалі було важко дихати і здавалося, ніби щось таке важке лежало на грудях. Тепер значно легше.

— А що лікар каже? — в цей час забігла молоденька медсестричка і, кинувши погляд на Марка, усміхнулася й тихо так промовила:

— Все буде гаразд із твоєю мамою, як же інакше, вона ще молода в тебе, житиме.

— Ти впевнена? — Марк подивився медсестрі в очі.

— Впевнена, — відповіла на його глибокий погляд.

— Я вірю тобі, — потім повернувся до мами: — Чуєш, мамо, ти житимеш, і в тебе все буде гаразд, ось ця дівчина так сказала, і я їй вірю, і ти маєш вірити, ми маємо бодай комусь у цьому житті вірити. Чуєш, рідна?

— Так, — матері на очі навернулися сльози, вона взяла Марка за руку й міцно її стисла, потім нахилилася до нього, поцілувала в щоку. — Ти ще побудеш у мене?

— Ні, маю йти, ефір, мамо. Я зайду — завтра чи пізніше, але я зайду. Тобі купити щось?

— Купи мені книжок, я не маю вже що читати.

— Що тобі купити?

— Беґбедера і Павича, а ще можеш купити казки.

— Добре, мамо, я куплю тобі казки. — Він поклав руку медсестрі на плече і порухом голови показав: іди за мною. — Мамо, я тебе люблю, — кинув, виходячи з палати, медсестра пішла слідом.

— Що ти хочеш? — вони стояли тільки вдвох у довгому напівтемному коридорі.

— Чуєш, рідна, яким би не був стан моєї матері, ти мусиш завжди казати, що вона житиме — чуєш! Завжди, навіть якщо всі аналізи та показники свідчитимуть про інше, навіть якщо лікар скаже, що жити їй залишилось не більше години, ти повинна сказати мені: «Марку, вона житиме». І буде так. Ти мене зрозуміла?

— Хіба це допоможе, маю на увазі, хіба ці мої слова бодай щось змінять?

— Все, рідна, все. Ти обіцяєш?

— Я спробую, — невпевнено.

— Ні. Не те. Ти обіцяєш?

— Так. — Їй здалося, що її обіцянка додасть хлопцеві необхідної віри в те, що його мати житиме, хоча всі добре знали, що шансів у неї небагато. — Так, я обіцяю, Марку, я казатиму саме так: «Вона житиме».

— Саме так. Як тебе звуть?

— Наталя. — Він потримав її за руку, поглянув в очі, дістав з кишені візитівку й дав медсестрі.

— Телефонуй, коли що, добре? Я завжди на зв'язку, все, бувай, — обернувся й пішов лікарняними коридорами, вона довго дивилася йому вслід, аж поки він не зник за поворотом.

— Марку, мені треба поговорити з тобою. Ти можеш приїхати? Я вдома, — Даша нервувалася.

— Зараз приїхати? — Марк саме вийшов із лікарні.

— Так, зараз, — йому здалося, що вона от-от заплаче.

— Ти маєш сказати мені щось настільки важливе, що я маю спізнитися на ефір, забути про всі свої справи і приїхати до тебе?

— Так, — сказала це зовсім тихо.

— Дашо, я приїду, тільки ти знаєш, я приїду ненадовго.

— Мгм, — поклала слухавку.

Вона жила на чотирнадцятому поверсі, і в під'їзді, коли він заходив у двері, консьєржка завжди запитувала: «Ви до кого?». Так, ніби він мав щоразу йти в іншу квартиру. Марк відповідав: «Я — у сто вісімнадцяту», натискав кнопку ліфта і спостерігав за тим, як запалювалися, а потім поступово згасали цифри: 10, 9, 7, 4, 3, 1. Двері відчинялися, і він нахилявся до побитого дзеркала на бічній стінці ліфта й поправляв зачіску. Цього разу він не подивився на себе у дзеркало: йому було абсолютно байдуже, який він має вигляд, він любив Дашу й вірив, що вона любила його. І хіба, якщо любиш, має значення, яка в коханого зачіска і чи пахне він дорогими парфумами?

— Привіт, — чмокнув у щічку. Поглянувши в очі, він зрозумів, що їй треба сказати йому щось дуже важливе.

— Заходь, я поставила чай.

— Я не хочу чаю, — роззувся, пішов до ванної.

— Ти будеш мене слухати зараз чи після того, як я вип'ю трохи лікеру? — обняла його за шию.

— Ти п'єш лікер? — витер руки, звільнився з її обіймів.

— Тепер п'ю.

— І що, смачно? — зайшов до кухні, сперся на плиту, подивився їй в очі.

— Часом смачно, часом — ні. Вся справа в настрої, а він увесь час різний. — Припала вустами до вуст, чекала, що він відповість на її одвертість, а він відвернувся й сухо так сказав:

— Пам'ятаєш, коли ти вперше запитала в мене, чого я хочу від наших стосунків, і, коли я промовчав у відповідь, ти сказала, що хочеш просто дружити зі мною, а коли ж я наполіг на тому, щоби ми таки називалися більше ніж друзями, ти не відповіла нічого? Пам'ятаєш?

— Ну, — дивлячись йому на шию.

— Так от. Ми сиділи тоді в китайському ресторанчику, і там лунала музика.

— Там була музика? Я не пригадую.

— Так, «Друг» Вакарчука. Невже ти забула? Я ще тоді промовив: «Ця пісня — замість моєї тобі відповіді». Там ще такі слова: «Буду завжди, ти так і знай, другом твоїм, ну і нехай».

— Так, я пригадую. І до чого це ти?

— Я допомагаю тобі розпочати розмову і сказати те, що ти хотіла мені сказати. Я навіть