Андрій Юрійович Курков - Бікфордів світ

– Припиняй, Харитонов! – перебив його статутний. – Я – старший, я відповідаю за вантаж і за судно, а ти – моя команда, тому і мусиш виконувати всі мої команди. Зрозуміло?

Харитонов провів пальцями по своїй бороді.

«Нема того щоб лопатою вирости! – подумав він. – А так якась саперно-лопаткова! Можна подумати, що баржа перекинеться, якщо я не голитимусь!»

Над судном закричали чайки. Вони звикли літати за кораблями й ловити на льоту підкинутий корм. Але цей корабель не плив. Чайки кружляли над ним, опускаючись усе нижче й нижче. Одна сіла на радіощоглу.

– Харитонов! – покликав статутний і значущо вказав поглядом на галасливих птахів.

Харитонов зрозумів, зітхнув, підняв із палуби автомат і, не цілячись, із пояса випустив чергу в чайок. Чайки, перелякано закричавши, шугнули до безхмарного неба.

– Знову в жодну не влучив, – похмуро констатував старший матрос. – Скільки патронів залишилось?

– Три магазини, – відповів Харитонов.

– Не густо… Гаразд. Спустися в трюм і перевір вантаж.

Рудий в'яло звівся на ноги. Він подивився на сонце і, завмерши та примруживши очі, підставив його теплу своє веснянкувате бородате обличчя.

– Піди куди-небудь! – стомлено попросив старший матрос.

– Слухаюсь… – шепнув сам собі рудий і поплентався на бак.

Останнього разу вони бачили землю понад два місяці тому, коли, отримавши на борт черговий вантаж динаміту і бікфордів шнур, пізно вночі відвалили від притопленого причалу й узяли курс на вивчену за чотири роки напам'ять частину узбережжя, де свої хлопці у ворожому тилу займалися звичайною воєнно-диверсійною справою. Скільки всього вони перетягнули на своїй самохідній баржі до місця вивантаження – не злічити. Злічити можна було, на подив, лише нечисленні нальоти ворожої авіації, кілька побачених на горизонті невідомо чиїх крейсерів і кілька десятків штормів. Якраз останній із них і став причиною їхнього уже більш ніж двомісячного мотання по водах і хвилях: спочатку об якийсь підводний камінь зрізало гвинт, а пізніше машина й зовсім стала, хоча без гвинта вона й так мертва!

Харитонов усі чотири роки думав про одне й те саме: усе намагався пояснити собі, яким чином і через що Федько Грицак, Федько, з яким разом ріс, разом рибалив на рідному озері Лача, так змінився, як колись змінився дід Харитонова, дізнавшись, що Бог – це опіум, а зимова церква – набір добрячої цегли для кладки рибальських печей. Але про Бога та про церкву говорили з трибуни. А хто і з якої трибуни сказав Грицаку, що Харитонов, моторист єдиного на Лачі пароплава «Нікітін», відразу після мобілізації на війну оголошується, м'яко кажучи, недоумком?! Харитонов цього не чув. Чесно кажучи, він дуже сумнівався, що хтось міг узяти на себе сміливість заявити таке нехай навіть самому Федькові Грицаку. Харитонов узагалі полюбляв сумніватися. Полюбляв це він не від відсутності впевненості у правильному розумінні всього, що відбувається, а навпаки, через постійні спроби порівняти своє розуміння моменту з розумінням інших людей. П'ятий рік він був позбавлений можливості порівнювати різні розуміння, але тим сильніше в нім розвинулось уміння сумніватись і з власних сумнівів робити висновки. У дитинстві, вперше побачивши й узявши до рук газету, але ще не вміючи добре читати, він лизав язиком незрозуміле слово, надруковане жирним чорним шрифтом, аби за його смаком зрозуміти значення. І хоча смак свинцевої друкарської фарби не приніс очікуваного відкриття, звичка все пізнавати власними силами залишилась у Харитонова на доросле і частково свідоме життя, що настало незабаром.

Він спустився в кубрик, розрахований на десятьох, і влігся на свою койку «верхнього ярусу». Десь іде війна, а в них уже третій місяць триває вимушений мир. Так розпорядилася механічна природа складних стосунків між каменем, залізом і морем. Вона могла б розпорядитись інакше – й тоді їхній шматок заліза, завантажений динамітом і бікфордовим шнуром, давно спочив би на кам'яному дні Японського моря.

Харитонов хотів заснути, але перед тим як заплющити очі, кожного разу намагався згадати яку-небудь дуже важливу думку, залишену на потім для додумування або домислювання. Від фізичної та розумової бездіяльності голова немов опухала, надлишок усіляких думок і їх шиплячий наддостаток часто робили сон неспокійним.

3

Позаду залишилися десятки кілометрів цілковитої темряви. Можливо, вони залишилися не тільки позаду, але й попереду. Машина їхала в темряві, повз темряву, в подальшу темряву. Шофер інтуїтивно покручував кермо, прислухаючись до дороги. Йому вже здавалося, що він бачить її, цю дорогу. Йому вже здавалось, але насправді він не бачив навіть Горича, що сидів поруч. Тільки чув його покашлювання, совання. Кабінний «світлячок» вони загасили, економлячи акумулятор, який спливав слабким струмом. Обоє дивилися тільки вперед, дивилися вперед і мовчали, тому що розмову в темряві можна порівняти лише з телефонною розмовою, коли співрозмовників двоє, а тих, що слухають, – невідома кількість.

Шофер облизав сухі губи і приплющив очі.

Він відчув себе самотнім утомленим подорожнім. Захотілося спати.

Горич знову закашляв.

Шофер напружився, проганяючи сон, і тут іще неусвідомлена тривога збадьорила його. Ще не розуміючи причини свого переляку, він увімкнув «світлячок». Прислухався. Почув скрип дерев'яних бортів кузова.

Ось що його здивувало і насторожило! Ніколи раніше він не чув цього скрипу. Не тому, що борти раніше не скрипіли. Просто шум мотора завжди заглушував інші шуми, але зараз мотор мовчав…

Шофер смикнув угору ручне гальмо.

– Ех, дороги, холод та туман… – замугикав уві сні Горич.

– Прокинься! – шофер шарпнув його за плече. – Приїхали.

Той протер очі.

– Тихо як!

– Так, – кивнув шофер. – Голосно вже не буде: бензин закінчився.

– Так що, далі не поїдемо?

– Ну чому?! Ми вже години дві їхали без мотора. Напевно, з гори котились. Отже, якщо нахил збережеться – так і далі поїдемо.

– З гори котилися?! – Горич замислився. – Тоді дай Боже, щоб цей нахил не кінчався…

Не змовляючись, вони вийшли з кабіни.

Шофер потупав черевиками по землі, дивуючись із її твердості й неподатливості.

– Їсти хочеться… – признався Горич.

– Сухарі в ящику з інструментом, – сказав шофер, забираючись у кузов.

– Ти пам'ятаєш, у якому кінці неба була Мала Ведмедиця?

Шофер цього не знав. Зірки він пам'ятав, бачив їх часто на небі в довоєнний час, але відколи все почалося, забув не лише про них, але й про всі природні світила.

– Кинь сірники! – крикнув він Горичу.

Коробка впала на брезент, під яким лежав контужений пасажир.

Загорівся сірник. Шофер зсунув брезент і освітив обличчя пасажира.

Вогник затремтів у руці над пожовклим обличчям.

– Помер, – сказав шофер, кинувши сірника за борт машини.

Горич