Олександр Степанович Дерманський - Король Буків, або таємниця смарагдової книги

Гаврик крадькома запхнув собі за пазуху зошита й прошепотів Джульєтті:

— Негайно додому. Якийсь дурнуватий день сьогодні.

Вони розрахувалися за морозиво й вийшли на свіже повітря.

Щоденник Крива

Гаврик і Джульєтта мешкали в перехнябленій халупі на околиці Міста. Довкола їхнього житла росли розлогі дуплисті осокори. В дуплі одного з них жив старий пугач Понтій. Він частенько залітав у гості до своїх сусідів, щоб погомоніти про те, про се. Понтій вважав, що вміє передбачати майбутнє. Щодня пугач робив десятки передбачень. Наприклад, що з понеділка почнеться новий тиждень, що взимку не буде дощів, а йтиме переважно сніг, що в Джульєтти незабаром закінчиться сіль у сільничці, що Гаврик зранку проспить роботу й таке інше. Еге ж, деякі з цих передбачень справджувалися.

Останніми днями Понтій весь час торочив про наближення нової війни. От і сьогодні, щойно Гаврик з Джульєттою ввійшли до хати, у вікно залетів пугач.

— Війна вже близько, шановні мої, — заторохтів птах, — запасайтеся харчами. Голод буде, пошесть буде, згадаєте мої пророчі слова…

— Ой, тільки не треба починати стару пісню! — схопився за голову Гаврик. — Яка там війна…

— Колишня війна, шановні мої, відновиться. Голод буде, пошесть буде, страх буде.

— І не набридло тобі вигадувати дурниці? — присоромила Понтія Джульєтта. — Нема кому воювати.

— Зате є з ким, а кому — знайдеться, — не вгавав пугач. — Колишня сила повернеться. Голод буде…

— Досить! — обірвав балакучого провидця бука. — У нас був важкий день, слід відпочити. Пережити ще й твої теревені нам уже нема сили.

— Важкий день… А ніч ще важчою буде, — кружляв під стелею пугач. — Ой, якою ж важкою буде ніченька…

— Гаразд, гаразд, — Джульєтта огрядним тілом відтиснула Понтія до вікна, — залітай завтра, а зараз ми мусимо спати.

— Ну, то я полетів, шановні мої, — образився пугач, — але сьогодні ви й очей не стулите. Згадаєте мої слова, згадаєте, та буде пізно.

Джульєтта зачинила за птахом вікно й завісила фіранку.

Бука й дракониця не йняли віри усіляким Понтієвим передбаченням і зазвичай пропускали їх повз вуха. Адже, щоб переслухати всі пугачеві пророцтва, потрібно було мати неабияке терпіння й надзвичайну силу волі. Однак була ще одна причина, з якої Гаврик і Джульєтта хотіли якнайшвидше позбутися компанії надокучливого сусіда. їм не терпілося роздивитися, що ж то за книжечку ховав від песиголовців лепрехун. Цікаво, чому він передав її саме Гаврикові?

Бука витяг з-за пазухи таємничого подарунка, який так несподівано опинився в їхніх руках добувачів смоли. Це був зошит, оправлений дивною пухирчатою шкірою. Гаврик поклав його на стіл і розгладив палітурку рукою. Варто було йому торкнутися оправи, як вона ставала яскраво-зеленою. Коли Гаврик приймав руку — зошит тьмянів, а як бука зовсім відходив від нього, обкладинка ставала сірою, а потім і зовсім чорніла. Коли ж Джульєтта торкалася дивного зошита, його колір незмінювався.

Зверху на палітурці було витиснуто зображення безшерстої кішки-сфінкса, що пила з блюдця вершки.

Гаврик одразу впізнав стародавній герб усього роду.

Тремтячою рукою Гаврик розгорнув зошит. Під першою сторінкою лежав окремий аркуш. Він був зім’ятий і пожовклий від безжального впливу часу. Писав на цьому аркуші, мабуть, хтось украй виснажений, бо почерк був нерівний. Можливо, руки автора записки (а це точно була записка) тремтіли.

— Читай уголос, — попросила Джульєтта.

Двічі Гаврика просити не було потреби.

Сподіваюся, малий лепрехун збереже цього листа, а також мого щоденника і віддасть їх тому, — кому потрібно, коли прийде час. Інакше вся наша боротьба, — на жаль, поки що програна боротьба, — не матиме ніякого сенсу. Нарит виявився занадто сильним… його армія була майже розгромлена, але… Нас зрадили.

Мій вірний дракон стікає кров’ю, я поранений і безсилий. Книгу втрачено. Проте… до справи…

Якщо ти друг і читаєш цього листа, значить лепрехун дотримав обіцянки. Якщо ж ти ворог, то все одно мого щоденника тобі не прочитати. Я писав у ньому пером-хамелеоном, усі літери в моїх записах — вивертні. Вони постійно змінюють форму, і жодне слово не містить здорового глузду. Літери-вивертні набудуть своєї істинної суті лише тоді, коли зошит потрапить до рук буки з чистим серцем, світлим розумом і… ні, про ще одну умову зараз не варто згадувати.

Отже, сподіваюся, ти той, хто мусив отримати цього листа й щоденника. І ще більше сподіваюся, що це сталося вчасно. Ти повинен прочитати записи в зошиті, повернути Смарагдову Книгу й продовжити боротьбу. Продовжити, щоб перемогти.

Не знаю, що буде зі мною, але якщо все трапиться так, як має бути, то ти читаєш лист через триста років після його написання. Можливо, мене вже не буде, можливо, я загину ще сьогодні, але я переконаний: ти зможеш відродити Місто.

Уся важлива інформація — в моєму щоденнику. В листі я не ризикую нічого такого писати, бо не впевнений, що він не потрапить до рук Нарита. Проте ти мусиш діяти якнайшвидше, тож підкажу, з чого слід починати. Почни з драконів…

Усе… Здається, сюди йдуть песиголовці, а з ними й сам Нарит. Віддаю листа й зошита лепрехунові. Читай щоденника. Щасти тобі!

Крив

— Ти щось зрозуміла? — помовчавши, спитав Гаврик.

— Слабенько, — зізналась приголомшена дракониця. — Я відчуваю тільки одне: Понтій казав правду, сьогодні ми спати не будемо.

— Мабуть, нам не обійтися без пояснень того лепрехуна. Поклади-но до мого наплічника мисливських ковбасок…

Шмигун

Замок чорною горою височів над цілим Містом. Він був окрасою і… більмом. Більшість міщуків із острахом і ненавистю дивилися в бік неприступного замку, захоплювалися його величчю й здригалися від його понурості. Замок ніби випромінював холод і зло. Пригноблені мешканці міста багато б віддали за те, щоб цей камінний велет перетворився на порох, забравши з собою в небуття й свого господаря. Але ж… замок, ніби недремний вартовий Наритової влади, нависав над Містом.

Навколо гранітних мурів ще з давніх часів було вирито рів. Ніхто не знав напевне, чи мав той рів дно, чи ж пронизував страхітливим кільцем усю Землю. Приблизно на півкілометровій глибині виднівся густезний сірий туман, а що було під ним — важко й уявити.

Замок Нарита дірявив небо п’ятьма високими вежами: Ближньою, Дальньою, Місячною, Чорною та Карликовою.

Потрапити до замку можна було лише через єдину браму. До неї з одного боку рову на інший було перекинуто міст, який у разі потреби навіть на ніч піднімали вартові тролі. Ще був повітряний шлях. Та навіть перелетівши рів на крилах, ніхто не ввійшов би до Наритової фортеці,