Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

принципів поводження з рабами. Насправді ж він — душа-людина. Я, бувало, йому кажу: «Томе! Якщо твої баби плачуть, аж заходяться, то нащо на них ще й кричати та шмагати їх? Буде тільки гірше. Нехай ревуть собі на здоров’я — така сльозлива у них натура. Тут нічого не вдієш — гнатимеш природу з хати через двері, то вона через вікно залізе. А від побоїв вони втрачають і здоров’я, і красу… Особливо мулатки. Ти б ліпше поговорив із ними ласкавіше, заспокоїв… Не пошкодуєш! Це спрацьовує краще, ніж крики і хвицькання батогами, а з часом виправдовує себе, от пригадаєш мої слова». Та хіба йому щось можна довести?! Знай своєї гне. Товару перепсував силу-силенну, тож довелося із ним розпрощатися. А шкода, бо ж і людина він непогана, і на справі знався.

— Отже, ви упевнені, що ваші принципи ведення справ кращі за Томів підхід? — запитав містер Шелбі.

— Не сумніваюся у цьому, сер. Я завжди готовий бодай трохи пом’якшити неприємні моменти нашого бізнесу. Ось, наприклад, продаж дітей. Відправляю матір куди-небудь, щоб не заважала, — очі не бачать, то й серце не болить, правильно? А коли справу зроблено, вороття немає, то хоч-не-хоч, а мусить змиритися. Негри ж не білі люди, які з колиски знають, що жінка має жити з чоловіком, а діти коло матері. Негри на це навіть не сподіваються, якщо, звісно, їх правильно виховувати. Тож розлука з ріднею для них — не трагедія.

— Ну то мої негри, либонь, виховані неправильно, — кинув містер Шелбі.

— Так, певно, і є. У вас у Кентуккі негрів псують. Господарі з ними занадто м’яко поводяться, та оте добро їм потім боком і вилазить. Лишень подумайте, що то за доля у негра: переходить із рук у руки, кому продадуть, тому і служить. А ви панькаєтеся з ними. Ще — не доведи, Господи! — розмріються про вільне життя, звикнуть до поблажок. А як їм буде у іншого господаря після вас? На тих плантаціях, де інші негри пісень співають і регочуть, мов навіжені, ваші гинуть. Хто б яку тактику з неграми не провадив, кожен гадає, що його — найкраща. А я от чиню із неграми так, як вони на те заслуговують.

— Ви й справді так вважаєте, я бачу! — Містер Шелбі, відчуваючи відразу до такої демагогії, роздратовано знизав плечима.

— Ну то що ви вирішили? — запитав Гейлі після довгої паузи, яку вони обидва заповнили лузанням горішків.

— Ми з дружиною поговоримо про це, — відповів містер Шелбі. — Але раджу вам, Гейлі, поки що мовчати, якщо хочете діяти за своїм методом. Інакше про наші наміри піде поголос, а вивезти когось із моїх рабів не так просто, як здається. Клопотів буде…

— Аякже! У нас усе буде тихо! — погодився работорговець і додав: — Та все-таки мені хотілося б якнайшвидше усе владнати, бо я дуже поспішаю.

Сказавши це, Гейлі підвівся зі стільця і зодягнув пальто.

— Гаразд. Заходьте сьогодні десь між шостою і сьомою, я повідомлю своє остаточне рішення.

Работорговець, вклонившись, вийшов.

— Із яким задоволенням я спустив би цього нахабу зі сходів! — пробурмотів містер Шелбі, щойно зачинилися двері за Гейлі. — Але всі козирі у його руках. Якби раніше хтось сказав, що я коли-небудь продам Тома одному з цих мерзенних торгашів, я б обурився: «Чи мій раб пес, щоб я міг отак із ним вчинити?» Але тепер, вочевидь, нічого не вдієш. Ще й хлопчина Елізи… Уявляю собі, яка неприємна розмова з дружиною через нього і Тома чекає на мене. От що значить по вуха застрягнути в боргах! Цей негідник добре знає, що я у нього на гачку. У такій сприятливій ситуації він свого шансу не прогавить.

Читачеві буде цікаво дізнатися, що найм’якші форми рабства поширені на Півночі Америки, особливо у штаті Кентуккі. Набагато тяжче живеться неграм у Південних штатах. У Кентуккі основним заняттям є землеробство, яке не вимагає шалених темпів. Спокійна й розмірена робота зумовлює організацію праці негра на здоровій та лояльній основі. Кентуккійські плантатори не спокушаються швидким збагаченням за рахунок жорстокішої експлуатації негрів. Хоча коли людина відчуває, що щось може допомогти їй нажити статки швидко і легко, інтереси рабів опиняються на верхній чаші терезів, і тоді з ними, беззахисними і безправними, вже ніхто не рахується.

Ті, кому доводилося бувати у кентуккійських маєтках і спостерігати поблажливе ставлення тамтешніх господарів і господинь до своїх невільників, а також відданість деяких невільників своїм господарям, може повірити поетичній легенді про «патріархальний» устрій життя у тих місцях і у подібні казочки. Але насправді це омана. Доки над неграми нависає зловісна тінь ЗАКОНУ, за яким ці істоти, наділені серцем, здатним відчувати, є лише товаром, власністю когось із панів, а розорення, несподіване нещастя, провал у справах чи смерть доброго господаря прирікає їх на горе і непосильну працю, доти не варто шукати у рабстві жодної привабливої риси.

Містер Шелбі був із тих людей, яких на світі зустрінеш нечасто. Він був добродушний, м’який, поблажливий, тож його негри не мали підстав скаржитися на важке життя. Та останнім часом Шелбі занадто часто ризикував, граючи на біржі, що призвело до значних боргів, і тепер його векселі потрапили до загребущих рук Гейлі. Ця інформація є ключем до розмови, викладеної вище. Тепер ви розумієте, наскільки містер Шелбі залежав від цього работорговця.

Еліза, проходячи повз двері їдальні, розчула кілька слів, з яких неважко було зрозуміти, ким був гість її господаря і з якою метою він відвідав цей дім. Вона збиралася дослухати їхню розмову, та, як на гріх, її покликала господиня. Та Еліза майже не сумнівалася, що работорговець зажадав викупити у господаря її сина. Невже їй це не почулося? Серце завмерло у її грудях від цих жахливих думок, а потім шалено забилося, і вона так міцно пригорнула до себе Гаррі, що хлопчина здивовано подивився їй просто у вічі.

— Що з тобою сьогодні коїться, дорогенька? — запитала Елізу місіс Шелбі, коли та перекинула глек з водою для вмивання, потім випустила з рук кошик з овочами і навіть не помітила, що подала господині довгу нічну сорочку замість шовкової сукні, яку їй було наказано принести з гардеробу.

Еліза здригнулася.

— О місіс! — видихнула вона, розплакавшись перед господинею, і упала в крісло.

— Елізо, люба! Що трапилося? — стурбовано вигукнула місіс Шелбі.

— О місіс, до господаря прийшов работорговець, вони спілкуються в їдальні. Я дещо чула…

— Ну то й що, дурненька?

— То й чоловік хоче, аби господар продав йому