Джордж Мартін - Борва мечів

качани» — подумав Чет. Проказавши обітниці, ти лишався у Нічній Варті назавжди. А якщо тікав, то будь-де у Семицарстві тебе могли схопити і стратити.

Олло Безрукий балакав про Тирош, де не рубають долоні тим, хто лише позичив те, що погано лежало, і не відсилають на пекельний мороз, бо вони, бач, трохи розрадили залишену на самоті молоду лицарську дружину. Чет зважував, чи не поїхати з ним. Але ж не умів сказати жодного слова їхньою слинявою дівчачою говіркою. Та й що мав робити у Тироші? Він не знав ніякого справжнього ремесла — виріс-бо у Відьминій Багві, де батько його всеньке життя гнув спину наймитом на чужих нивах або збирав п’явок у такий спосіб: роздягався голяка, вдягав товсті короткі шкіряні штани, ліз у темне болото і вилазив укритий тією мерзотою від грудей до литок. Інколи батько змушував Чета допомагати йому знімати з себе здобич. Одна п’явка якось вчепилася йому в долоню, і він з огиди розчавив її об стіну. За те батько побив його, як сидорову козу, бо маестри давали за тузінь п’явок мідного шеляга.

Хай собі Верхоляк пливе додому, якщо йому кортить. І тирошієць теж. Але Чет… нема дурних. На біса йому та Відьмина Багва? До смерті б її на очі не бачив, і добрим словом не згадав би. Його зігрівала думка про щось на кшталт Крастерового Дитинця. Крастер живе сам собі паном, а Чет хіба гірший? Лишень уявити: Чет, син п’явочника, запанує у власному обійсті. Міг би й прапора собі узяти: тузінь п’явок на рожевому тлі. А втім, чого в одній хаті панувати? Чому б не зробитися королем? От приміром, Манс Розбишака теж колись був чорною ґавою. «Я можу стати королем, як він. Ба і дружин собі завести.» Крастер мав їх дев’ятнадцять, не рахуючи молодих — дочок, які ще не доросли до ліжка. Половина з тих дружин були старі й бридкі, як сам Крастер, але то байдуже. Старих бабів Чет приставить до кухні та прання; хай порають город і вигодовують свиней. А молоді зігріватимуть йому ліжко та виношуватимуть дітей. Крастер не перечитиме — після того, як Малюк-Павлюк гарненько його обійме.

Чет ніколи не знав інших жінок, окрім повій у Кротовині. Коли він був молодший, то сільські дівки відверталися з огидою, кинувши погляд на його обличчя з чиряками та бородавками. А найпаскудніша з-поміж них була хвойда на ймення Бесса. Вона розсувала ноги перед кожним хлопцем у Відьминій Багві, тож Чет і подумав — хіба він гірший? Цілісінький ранок він збирав польові квіти, коли дізнався, що Бесса їх любить. А вона засміялася йому в обличчя і сказала, що краще терпітиме у своєму ліжку тих п’явок, що збирає його батько, ніж його самого. Сміх обірвався, коли Чет пхнув її ножем. Обличчя дівки тієї миті подарувало Четові таку насолоду, що він висмикнув ножа і пхнув ще раз. Коли його спіймали біля Семиструм’я, старий князь Вальдер Фрей навіть не зізволив приїхати його судити, а прислав свого байстрюка Вальдера Водограя. Не встиг Чет і оком змигнути, як уже чалапав пішки до Стіни за тим смердючим старим дідьком Йореном. За єдину солодку мить у своєму житті Чет мусив віддати усе, що від того життя лишилося.

Але тепер він твердо налаштувався власноруч узяти все, чого сам собі хотів — рахуючи й Крастерових дружин. Старий дичацький покруч таки мав рацію: якщо хочеш собі жінку за дружину, то мусиш узяти її силою, як чоловік, а не збирати їй срані квіточки, щоб вона, бач, забула про твої чиряки. Чет не збирався удруге повторювати одну й ту саму помилку.

Вже всоте він пообіцяв собі, що все вийде, як задумано. «Аби ж тільки втекти без сліду та погоні.» Пан Отин, певно, рушить просто на південь до Тіньової Вежі — найкоротшим шляхом до Стіни. «Про нас той Вивір і не згадає. На дідька ми йому здалися? Йому аби самому вибратися звідси живим.» Ясна річ, був іще Торен Рідколіс, який хотів напасти на дичаків першим. Проте пан Отин, роками й посадою старший за Рідколіса, мав обережності понад усіх інших. Та байдуже. Коли Чет із хлопцями зникнуть, решта хай досхочу нападає на дичаків. «Що нам до того? Навіть якщо ніхто не повернеться до Стіни, нам тільки ліпше — усі гадатимуть, що ми загинули разом із рештою.» Про це він подумав уперше, і думка видалася вельми спокусливою. Але ж довелося б заразом убити пана Отина та пана Маладора Кляска, щоб Рідколіс напевне став на чолі загону. А їх добре охороняли і вдень, і вночі. Ні, не варто піддавати себе зайвій небезпеці.

— Чете, — мовив Малюк-Павлюк, поки вони дибали каменястою звіриною стежкою крізь вартові дерева та смереки, — що робити з птахом?

— Яким ще у біса птахом?

Чого Четові зараз бракувало, то це теревенів з недоумком про якогось триклятого птаха.

— Птахом Старого Ведмедя, — відповів Малюк-Павлюк. — Якщо ми вб’ємо воєводу, хто годуватиме його птаха?

— Ти здурів? Кому яке діло? Скрути йому в’язи, та й по тому.

— Не хочу я кривдити птаха, — буркнув здоровань. — Але він уміє розмовляти. Раптом птах розкаже, що ми накоїли?

Верхоляк-Сестринець зареготав.

— Малюк-Павлюк — тупий селюк! Тупий, мов замковий кут!

— Не треба так казати. Краще помовч, — загрозливо попередив Малюк-Павлюк.

— Павлюку, — поспішив Чет втрутитися, поки здоровань не розсердився, — коли старого знайдуть у калюжі крові з перерізаною горлянкою, вони й без птаха зрозуміють, що він не своєю смертю помер.

Малюк-Павлюк хвильку поміркував.

— Правда твоя, — нарешті вирішив він. — А чи не можна забрати птаха собі? Він мені до душі.

— Забирай. Він твій, — великодушно дозволив Чет, аби здоровань нарешті замовк.

— Як зголодніємо, то крук ще й у пригоді стане — юшку з нього зваримо, — докинув Верхоляк.

Малюк-Павлюк знову спохмурнів, наче грозова хмара.

— Ти мені, Верхоляче, тільки спробуй мого птаха з’їсти. От тільки спробуй!

Раптом Чет почув крізь дерева голоси.

— Ану обоє стуліть пельки! Ми вже майже на Кулаку.

Вони вигулькнули з лісу на західному боці пагорба і обійшли з півдня, де схил був не такий крутий. На узліссі з десяток братчиків стріляли з лука задля вправи. Стрільці накреслили обриси ворога на стовбурах дерев і пускали по них стріли.

— Диви-но! — мовив Верхоляк. — Онде яка чудасія