Андрій Анатолійович Кокотюха - Останній раз

class="p1">— Е-е, стій! — охоронець одним стрибком наздогнав Антона. — Куди погнав?

— А в чому проблема? — представник влади має бути абсолютно спокійний, Антон це знав. — Ви, власне, хто?

Охоронець завагався. Хазяїну радили поки що з номера не виходити, менти вже були, нічого дивного. Тільки цей сам-один і припхався зранку...

— Документ покажи.

За якість свого посвідчення Антон був спокійний. Здоровило простягнув було руку, але зустрівся з твердим поглядом офіцера міліції і обмежився тим, що роздивився документ із його рук.

— Ваші документи?

— У номері... Я мешкаю...

— Вами займемося пізніше. Мені потрібен громадянин Кіпіані.

Охоронцеві не хотілося заводитися. Нічого цей мент йому не зробить, хіба що силу продемонструє зайвий раз. Певна річ, зараз його, мента, зверху, тож хто захоче отримати ментовою владою по морді? І він махнув рукою у бік кімнати боса.

Антон рішуче постукав у двері номера.

— Хто? — пролунало зсередини.

— Міліція!

Клацнув замок, і двері прочинилися. У номері було двоє. Такого повороту Антон не чекав, він чомусь був певен, що Кіпіані сам-один. Реваза Кіпіані він упізнав, бачив на фотографіях і здалеку, коли стежив. Другого теж упізнав. Ґіві Чехідзе.

— Міліція, — він показав документи.

— То й що? — різко кинув Кіпіані. — Чого швендяти туди-сюди? Тебе узагалі вперше бачу! Бандітов міне найді, бандітов!

— Саме цим і займаємося, громадянине Кіпіані...

— Чим займаєтеся? Зальотні в місті, місцеві вам їх повинні на блюді піднести, понял, да? — Кіпіані махав руками перед носом у Антона. — Чужих самі маєте вичислити. Я тобі це підказувати повинен? Я що — за вас тут вкалувати буду, да?

— Не треба кричати, — Антон зробив заспокійливий жест. — Чому зальотні? Ми саме хотіли...

— Бо я знаю, що це не місцеві! Звідки знаю — не твоє діло! Ви як працюєте? Ти з групи? — в голосі Кіпіані почулися підозріливі нотки. — Чого прийшов?

Антон перевів погляд на Чехідзе.

— Ви слова сказати не даєте, громадянине Кіпіані. Розмова до вас. Бажано без свідків. Справа саме всього, що ви говорили, стосується.

Кіпіані підніс праву руку.

— Це свідок, да? Це — мене кусок. І це, — він ляснув себе по лобі. — Ґіві — частинка мене. Від нього нема секретів.

Час, час, час...

— Я дуже ризикував, прийшовши сюди, — Антон ретельно добирав слова. — І те, що я скажу — лише для однієї пари вух. Якщо ваш друг боїться залишити вас зі мною, я готовий зробити ось так, — він видобув із заплічної кобури під піджаком «Макарова», витяг обойму і простягнув пістолет Чехідзе. — Переконав, що розмова серйозна? Він же все одно від вас про все дізнається, просто я не хочу, щоб хтось заважав переговорам, — на останньому слові він зробив наголос.

Кіпіані кивнув Ґіві, той слухняно вийшов, зачинивши ззовні двері на ключ.

— Він відчинить, коли я гукну, — Кіпіані кивнув на біпер, що валявся на кріслі. — Так нам справді заважати не будуть.

Антон витер спітніле чоло.

— Парко у піджаці, а як без нього з усією цією зброєю? Можна, я пику вмию?

Кіпіані милостиво кивнув, Антон пройшов до ванної, хлюпнув на обличчя прохолодної води. Швидким жестом дістав з-за паска пласку «беретку», спритно приладнав саморобний глушник. Не закриваючи крана, повернувся до кімнати.

Кіпіані навіть здивуватися не встиг. Дві кулі в груди, ще постріл — у голову. Клієнт перестав цікавити Антона. Він підхопив біпер, натиснув кнопку і притулився спиною до стіни біля дверей. Клацнув замок, Чехідзе пройшов уперед, Антон ногою штовхнув двері, замахнувся руків’ям, і Чехідзе сповз на підлогу. Порядок, можна виходити. Антон приторочив зброю на місце, відчинив двері, спокійно мовив: «До побачення!» і впевнено рушив повз охоронця. Біля ліфта нікого не було. Антон спустився донизу, хутко перетнув хол. Швидше, швидше, він і так затримувався. Всівся у перше-ліпше таксі, звелів водієві: «Сімферополь!» і не особливо торгувався.

За годину він був у Сімферополі. Його непоказна «дев’ятка» з херсонськими номерами спокійно чекала на платній стоянці. Віта ще вчора поїхала поїздом, так вони домовилися.

Київ. Червень.

— Усе гаразд?

— Як завжди, — Антон закрив кришку кейса, ховаючи від очей співбесідника акуратні зелені пачки.

Сивуватий брюнет в окулярах із золотою оправою задоволено кивнув. У нього були ім’я та прізвище, але Антон з Вітою охрестили його Котом, хоча він був мало на нього схожий. Кіт уже кілька років постачав їх роботою, знаходив замовлення, виступав посередником, бо у Антона з Вітою було тверде правило: ніяких особистих контактів із замовником. Спочатку вони прозвали посередника Звідником. Такі шукають роботу дорогим повіям, котрі приймають лише вдома. Потім Антонові пригадалося, що на жарґоні повій звідники іменуються «котами». Слово їм сподобалося, коротке й містке. Кіт отримував десять відсотків від їхнього гонорару і був більше аніж задоволений — маленькі суми вони навіть не обговорювали. Клас роботи був вартий того.

— Багіров задоволений. Зроблено чудово. Треба було завалити й Ґіві...

— За нього не заплачено, — сухо відповів Антон.

Вони розмовляли на задньому сидінні Антонового «БМВ». «Дев’ятку», що її викрали спеціально для поїздки в Крим і на яку для повного маскування поставили не столичні номери, Антон кинув неподалік того місця, де її було викрадено, почепивши справжні номери. Власник машини зрадіє і точно нічого не второпає.

Вони завжди розмовляли в машині. Котові призначали зустріч у центрі, вони сідали у машину, і Антон довго кружляв, перевіряючи, чи не пасуть їх. Спочатку Кіт дратувався, потім звик. Туман таємничості вони напускали добрячий довкола себе. Правда, це збуджувало у замовників неабиякий інтерес, і де ґарантії, що їх одного разу не вистежать через Кота? Отож цього разу Антон зупинив машину в одному з тихих зелених дворів на Русанівці.

— Є тут один тип... — трохи помовчавши, почав Кіт.

— Ні.

— Що «ні»?

— Більше нас такі справи не цікавлять.

— Гм... А які цікавлять?

— Ніякі. Все. Це було востаннє.

— Он як, — протягнув збентежено Кіт. — Це ж чого такі заявочки? Що взагалі сталося?

— Прокол. Витік інформації. Кіпіані знав про нас. Не про нас конкретно, але взагалі знав, що Багіров найняв виконавців тут. І чекав на нас.

— Ну-у, несерйозно все це! Він у принципі мусив чекати на щось подібне, його попереджали...

— Неважливо. Щілинка десь з’явилася. Чекати, поки вона збільшиться,